Не дивися так приречено, гномику.
В дитсадку Червонограда постій.
Ми відновимо колись економіку –
не ховай у землю погляд пустий!
Жити треба тут і зараз, мій голубе!
Підіймай обвислі кутики вуст.
Ми від старості помрем – не від голоду.
Не сумуй! Бо ти – лиш з дерева брус.
Діткам усмішки даруй! Ба, коли щемить...
Не жалійся на бентежне життя.
Бо світити в найтемнішу, найважчу мить –
це, мабуть, одна з найбільших звитяг!
Неспроста тебе людьми розфарбовано
в теплі, сонячні, ясні кольори.
В час найбільшої військової повені
з дітьми поглядом живим говори!
І якщо ти навіть сам в те не віруєш,
не показуй цього діткам! Повір:
мир на крилах повернеться із Вирію
в світ, що скнарістю й брехнею прогірк.
Та від болю і страждань він очиститься,
і прокинеться з тяжких летаргій.
Рій прозрінь людських, гаптований в китицях,
підштовхне до вирішальних подій.
Тож не хнюпся, не журись, мудрий гномику.
Сяй, мов сонце! Покажи майстерклас!
Не чіпляйся вже за ту економіку!
Лиш за сяйво свого серця чіпляйсь.
© Сашко Обрій.
11.06.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055309
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.01.2026
автор: Сашко Обрій