Сергей Жадан. Шульц рассматривает свою смерть

Шульц  рассматривает  свою  смерть

Художник,  которому  только  что  исполнилось  пятьдесят,
проживший  полвека  с  человечеством,  что  теперь  охотится  за  ним,
как  за  подвальной  крысой,
художник,  тянувшийся  за  ХХ  веком,  как  нить,  заправленная  в  иглу:
от  карамельных  магазинов  сецессии,
от  мясных  рынков  западного  фронта,
от  нефтяных  месторождений  –  пустых,
как  вдохновение  советских  поэтов,
от  синагог,  превращённых  в  кинотеатры,  где  показывают  хронику  хаоса,
выходит  на  рынок,  чтобы  продать  что-нибудь  из  старых  вещей,
и  встречается  со  своей  смертью.

Смерть  есть  свет.
Как  и  всё,  придуманное  творцом,  смерть  есть  свет.
Что  является  источником  этого  света?  Дыхание  и  молчание.
Что  является  его  тенью?  Время,  которое  можно  остановить.

Что  происходит  потом?
Ведь  нас  всех  больше  всего  интересует  –  что
происходит  потом?  Что  ты  видишь  в  первую  очередь?
Что  в  первую  очередь  меняется?
Что  исчезает?  Что  приходит  взамен?

Первая  секунда  после  смерти.

Тело,  словно  фонарь,  из  которого  вынули  свет,
охватывает  только  себя.
Медленный,  утомлённый  отход  души,
что  сдвигается  с  места,  оставляя  тело,  как  клетку,
как  вынужденность,  как  повинность;
птичий  полёт  того,  что  было  в  тебе  невидимым,
неуловимым.

Так,  словно  ты  взлетаешь  с  себя,  как  птица  с  ветки,
замечаешь  рынок,  толпу,  что  склонилась
над  развёрнутым  словарём  твоего  тела,
замечаешь  охваченные  холодом  земли,
историю  нежности  и  катастрофы,
век,  что  падает  на  песок,
словно  измученный  зверь.

Люди,  рождённые  между  войнами,
словно  цветы,  вложенные  между  страницами
детских  книг.
Чёрный  офсетный  отпечаток  души
на  уличном  объявлении.
Женщина,  что  выносит  на  продажу
стоптанную  детскую  обувь.

Что  происходит  дальше?  Ведь  все
боятся  того,  что  происходит  дальше.
Ведь  там,  где  нет  памяти  –  не  будет  и  страха.
Там,  где  не  будет  языка  –  никто  не  окликнет  тебя  по  имени.

Первая  секунда  после  смерти.

Задержанное  дыхание,  как  задержанный  поезд,
луна,  словно  краденая  вещь.

Смерть  есть  слово.
Как  и  остальные  слова,  слово  «смерть»  произносится  вслух,
пишется  в  тетради,  поётся  в  молитве.

Смерть  есть  задержанное  дыхание,
скрытое  в  голосе  серебро,
вымерзший  виноград.

Бредёт  за  тобой  век,  как  пёс,  чьих  хозяев
вывезли  из  города.
Бредёт,  не  отходит.
Откликается  на  свист.

Нет  у  него  никого,  кроме  тебя.
В  целом  мире  –  нет  никого.
Жёлто  висит  над  вами  луна.
Чёрно  пахнет  земля  под  вами.

13.01.2025

(Перевод  с  украинского)

Шульц  розглядає  свою  смерть

Художник,  якому  щойно  минуло  п’ятдесят,
який  прожив  пів  століття  з  людством,  що  тепер  полює  за  ним,
мов  за  підвальним  щуром,
художник,  який  тягнувся  за  ХХ  століттям,  як  нитка,  засилена  в  голку:
від  карамельних  магазинів  сецесії,
від  м’ясних  ринків  західного  фронту,
від  нафтових  родовищ  –  порожніх,
мов  натхнення  радянських  поетів,
від  синагог,  перетворених  на  кінотеатри,  де  показують  хроніку  хаосу,
виходить  на  ринок,  аби  продати  щось  зі  старих  речей,
і  зустрічається  з  власною  смертю.

Смерть  є  світлом.
Як  і  все,  вигадане  творцем,  смерть  є  світлом.
Що  є  джерелом  цього  світла?  Дихання  і  мовчання.
Що  є  його  тінню?  Час,  який  можна  спинити.

Що  відбувається  потому?
Адже  нас  усіх  найбільше  цікавить  –  що
відбувається  потому?  Що  ти  бачиш  насамперед?
Що  насамперед  змінюється?
Що  зникає?  Що  приходить  натомість?

Перша  секунда  по  смерті.

Тіло,  наче  ліхтар,  із  якого  вийняли  світло,
охоплює  лише  себе.
Повільний  натруджений  відрух  душі,
яка  зрушує  з  місця,  залишаючи  тіло,  мов  клітку,
як  вимушеність,  як  повинність;
пташиний  політ  того,  що  було  у  тобі  невидимим,
невловимим.

Так,  ніби  ти  злітаєш  із  себе,  мов  птах  із  гілки,
зауважуєш  ринок,  юрбу,  що  схиляється
над  розгорнутим  словником  твого  тіла,
зауважуєш  охоплені  холодом  землі,
історію  ніжності  і  катастрофи,
століття,  що  падає  на  пісок,
наче  змучений  звір.

Люди,  народжені  поміж  війнами,
мов  квіти,  вкладені  між  сторінками
дитячих  книжок.
Чорний  офсетний  відбиток  душі
на  вуличному  оголошенні.
Жінка,  яка  виносить  на  продаж
стоптане  дитяче  взуття.

Що  відбувається  далі?  Адже  всі
бояться  того,  що  відбувається  далі.
Адже  там,  де  немає  пам’яті  –  не  буде  і  страху.
Там,  де  не  буде  мови  –  ніхто  не  окличе  тебе  на  ім’я.

Перша  секунда  по  смерті.

Затриманий  подих,  наче  затриманий  потяг,
місяць,  мов  крадена  річ.

Смерть  є  словом.
Як  і  решта  слів,  слово  смерть  вимовляється  вголос,
пишеться  в  зошиті,  виспівується  в  молитві.

Смерть  є  затриманим  подихом,
захованим  в  голосі  сріблом,
вимерзлим  виноградом.

Бреде  за  тобою  століття,  мов  пес,  чиїх  господарів
вивезли  з  міста.
Бреде,  не  відходить.
Відгукується  на  свист.

Немає  у  нього  нікого,  крім  тебе.
В  цілому  світі  –  немає  нікого.
Жовто  висить  над  вами  місяць.
Чорно  пахне  під  вами  земля.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055227
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 13.01.2026
автор: Станислав Бельский