Доки день варив в смолі асфальту
місто на повільному вогні,
наш з тобою час, зробивши сальто,
раптом річкоплинно забринів.
І, вдихнувши запахи латаття,
жовтими голівками гойднув,
ми ж човном взялися хилитати,
часом били веслами по дну.
Раптом грім в склепіння загаратав:
небо ніби трісло на друзки.
Здибилась од вітру річка Рата
перед батогом його хльостким.
Дощ пустив по річці рясно бульби
(ми ж під мостом вклякли у човні), –
ніби в епіцентрі рибних гульбищ
гладь клювали сомики смішні.
Доки час тягнувся, сонний, длявий
й дощ булькато бульбами бухтів,
ми під мостом в човнику ховались,
ніби двійко мрійників-котів.
Дощ ослаб, під мирне накрапання
дві фігури у дощовиках
рушили повільно, мов рапани:
кіль-весло-рука-весло-рука.
В рясці мирно плескалися гуси,
смикали траву із берегів.
Час вмочав у річку сиві вуса
і траву з гусьми покірно їв.
Ми ж вдивлялись вглиб, на те, як легко,
широко розвівши два крила,
падав голічерева лелека
у важкій краплині із весла.
© Сашко Обрій.
06.06.24
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055059
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.01.2026
автор: Сашко Обрій