Аутро*
Не питай, чому пальці завмерли остиглі,
і вібрація й звук зупинили свій біг...
Я давно вже згорів у цім герці, як в тиглі,
за прадавні гріхи, за скривавлений сніг...
Над потоком холодним зимового ранку
цей поламаний світ, мов стеблина дрижить,
і заглядає зло у розбиту фіранку,
і з пронизливим свистом... і куля, мов мить...
Десь лишився мій світ — ще не зірваний цвіте,
там, де ніжність квіток, що вишневі сади,
розкривали бджолі в переддень теплоліття,
й віддавали на Спас бурштинові меди...
Це було, як симфонія мирного жита,
а чи просто відлуння старезних століть,
що злітала у вись — несміливо розлита
з давньоглеків у небо, де ангел сурмить...
Але нині молитва... у мертвому штилі...
Чи врятує ще Бог наш поламаний світ?
Бо вже зло наступає, шахеднії хвилі,
як вогненні рої, нищать наш медоцвіт...
Чи то вже не молитва? А лише відлуння
мого світу, що вже не сумісний з буттям.
Я лишився десь там, ген під тим повнолунням,
спершись спиною в сніжну стіну забуття...
Аутро* — закінчення музичного твору
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054962
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.01.2026
автор: Hmelyar