Не захворіти на ялинку – це був не аби який квест. Не пити тільки принесеного додому сітра, не вискакувати у холодний коридор, не вистромлять носа із-під зеленого шарфа, щоб тільки очі стирчали під кобкою, яка надворі покривалася інієм… Ні в якому разі не скидати шкіряних рукавиць із Карлсоном, не торкатися до снігу і Боже Сохрани його пробувать на смак. Ну а мені ж цікаво! Може сейгод він добріший і тепер схожий на морозиво. Була змушена вірити на слово, бо як же – ялинка скоро! Не можна було говорити надворі коли везли мене на санках, щоб горло не захололо, і мовчки, як турок, дивиться на спину, яка мене везла.
Ще страшніше було застудитися напередодні. Лікували всі гуртом, хто як міг і хто, де що чув. То варення смородинове, яке я не любила треба було їсти, то від кашлю лою розтоплять і мучать мене та прибалакують, щоб я з’їла чи випила. Та на той час, що мене б і могло врятувати – це таранька, і жувачки (які варвинці на вечерю давали тойрік), ну таких ліків не було, то мене витирали горілкою, закутували, як кокона, вдягали мокрі горілчані шкарпетки, на них ще одні і закидали на піч вигріваться.
Щоб бува не мелькнула з печі на полу за дисципліною слідкувала прабабуся Катя. Вона мені про «переселеніє розказувала» і всі вірші не по-нашому, що її Ніна Митрофанівна у школі навчила за цілих три класи навчання.
На печі було жарко і довго лежати у позі мумії було не приємно. Казала бабуся, що то мені шило давить та я його не найшла, хоч і перегребла всю постіль, наче цигани перевернулися. А так хотілося поганять по хаті, повизирать у вікно, чи хто на вигонець пішов, чи хто вертається. Не можна – треба вигріваться. За законом бабусі Каті з черені не можна злазить ні в якому разі поки не вдягла штанців (це так бабуся на колготки казала), бо як хто прийде буде «неприлишньо» і скажуть: «У вас не дівчина, а хлопчачурка». Ото тим справді не хотілося бути і я далі гармасувала на печі, аби поправитися. Любила чхати. Це коли мені чогось зеленого у носа наллють, тоді так крутить у носі, що чхаю без перестанку. Коли вже діло йшло на поправку, мені дозволялося спускаться з печі на нижній поверх поки черені не проломила.
Я сідала на рожевенькому одіяльці на столі, дивилася на вигонець і під’їдала то налущене гарбузове насіння, то почищені від шкірки яблука. А ще влаштовувала концерти. Ставала на лежанці, обв’язувалася квітчастою хусткою наче плахтою і розказувала вірші ті що на свято, або співала «Закували горобці…»
Для розширення кругозору розпитувала у прабабусі, яка у неї була ялинка і чим її вбирали? Та бабуся коротким «колись такого не було», наче поверталася у минуле, коли родина виїжджала у Киргизію по кращу долю, поневірялася по чужих хатах, як вже вернулася у Гнідинці, зітхала, яка доля їй випала, коли було зовсім не до ялинок.
Ввечері бабуся Галя відпорювала узор від своєї дівоцької кофтини, щоб прикрасить мою зелену блузку, що готували на костюм жаби. А дідусь лежав на дивані з газетою, закинувши нога на ногу. А я своєї «яка у вас була ялинка?» І дідусь починав розказувать, що ялинка була тільки у школі, дома її не ставили, аж поки не підросли тато і тьотя Надя, і то тільки гілку. А у школі прибирали ялинку і «разні бомажки», вішали солом’яного павука, (а я не могла второпати, що воно за живність, і навіщо воно на ялинці) та найцікавіше було далі, коли дідусь сказав, що ялинку прикрашали пузирями. Я ж допитувалася червоними, чи жовтими, а дідусь починав повчальну розповідь.
Перед Різдвом у кожного була свіжина, то діти і робили собі пузирі. Як? Надували кендюха, зав’язували і сушили, а щоб торохтіло могли по жмені квасолі, чи гороху всипать. Поки я дивувалася таким прикрасам, розмову продовжувала бабуся. А дівчата намиста дуті зносили у школу та із вати сніг робили…
Я уважно слухала все з величезної шуби розстеленої серед хати, перебираючи купу листівок, серед них і яскраві новорічні і вже планувала як буде свіжина, то й собі пузиря треба, і намисто у мене є і вірші знаю… так і починала дрімати серед іграшок у полоні святкових думок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054759
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.01.2026
автор: Інна Рубан-Оленіч