Кандидат кричить із білборда: «Я — для народу!»
Дорога слухає, а асфальт вже тріщить.
Телевізор повторює одне й те саме:
«Ми будемо чесними!»
Виборці йдуть голосувати, з кишень висипаються списки.
— А правда де? — питає бабуся.
— Правду з’їли передвиборчі обіцянки, — відповідає дід.
Плакат , розмальований яскравими словами.
Всі біжать і ставлять у кабінках галочки.
— А вибір? — питає кіт на підвіконні.
І йому лише хрипко відповів асфальт, який завжди говорить правду:
«Це шоу для народу!»
[quote]“Віпіпух
перейшов у фазу
пошуку ворогів.
Фінал близько.”[/quote]
[b]Новорічні вітання від Вінні[/b]
Віпіпух
виріс.
Не вгору, не розумом, а -
вшир.
Живе,
як мед у бочці:
солодко,
круто,
на широку ногу, гребе й загрібає-
чужими руками.
Колись він літав —
а голубому
шарику,
який йому подарував Пятак.
Тепер —
лише в промовах та
на папері ми бачимо ці возвишені польоти
його думок.
В Новорічну ніч він стояв
на краю трибуни,
наче на краю даху,
і кричав:
— Я — з народом!
(але охорона — попереду)
— Я — за правду!
(але правда — під грифом)
— Я — назавжди!
(але час уже точив на нього зуби)
Віпіпух одяг
парашут величі,
зшитий з:
похвал та
страху.
Стрибнув назустріч долі з даху..
Та парашут
не розкрився.
Бо шили його ті,
хто вміє
лише в’язати вузли.
Він стрибнув.
Не вниз —
у історію.
Історія
приймала його м’яко...
без матраців,
без редакторів,
без виправлень.
Падав Віпіпух
крізь:
статті,
портрети,
знесені пам’ятники,
архівні відео,
очі тих,
кому він казав:
“потім все буде”.
Внизу
стояв Народ.
Останній політ
був короткий.
Без гімнів.
Без фанфар.
Лише один звук —
глухий,
як падіння
ідеї,
яка зрадила
його.
А вітер
поніс угору
не його ім’я,
а слова його:
[quote]Ті, хто літає
на чужій довірі,
завжди забувають —
вона не має крил.
[/quote]
[b]Похмілля[/b]
Віпіпух прокинувся зранку
і відчув:
щось пішло не так.
Ні аплодисментів.
Не ті рейтинги.
Не та реальність.
Відчуття не підмануло його.
Він покликав радників.
Радники прийшли
з готовими відповідями.
— Хто винен? —
спитав Віпіпух.
— Вони, — сказали Радники.
— Хто саме? —
— Усі, хто не ми.
Першим призначили винним
Дзеркало.
Бо показувало зайве.
Другим — Годинник.
Бо поспішав
у неправильний бік.
Третім — Народ.
Бо занадто довго
пам’ятає.
Віпіпух шукав винних
у вчорашніх союзниках,
у вчорашніх словах.
Але винні
не знаходились.
Бо винен він сам.
Тоді Віпіпух розлютився
і сказав головне:
— Якщо винних нема —
ми їх створимо.
І з того дня
в країні з’явилась
нова професія:
винний за наказом.
А Кролик знову
закрив нору.
[b]Промови продовжуються[/b]
Віпіпух знову в телевізорі.
Рамка — золота.
Слова — ватні.
Очі — як у того,
хто шукає вихід
на стелі.
— Народе! —
каже він.
— У нас усе добре.
Просто винні…
не ми.
Він махає лапкою —
і з’являється список.
Довгий.
Зручний.
Щороку новий.
Винні:
погода,
пам’ять,
арифметика,
сусіди,
ті, хто не плескав,
і ті, хто плескав
не в такт.
Віпіпух не краде.
Він перерозподіляє.
Не бреше.
Він уточнює майбутнє.
Не боїться.
Він тимчасово ховається
в бункері турботи.
Країна слухає.
Країна мовчить.
Країна робить нотатку:
“Знову хтось винен.
Значить — скоро буде гірше.”
Віпіпух був п...
Не тому, що мудрий —
а тому, що
колись
був актором.
З екрану як і колись він знову
махав лапками
і говорив:
— Я тут головний!
Я тут надовго!
Кролик жив унизу.
У норі.
З морквою, з медом,
З рахунками.
З планом евакуації
на кожен понеділок.
— Друже Кролик! —
сказав Віпіпух,
сідаючи на крісло,
яке не було його кріслом,
а було
троном.
— Ми ж партнери!
Ми ж союзники!
Дай мені меду.
І трохи суші.
І щоб тебе не було чути.
Кролик усміхнувся.
Ввічливо.
Як уміють ті,
хто пережив
десять Віпіпухів
до цього.
— Меду нема, — сказав Кролик.
— Є квас про запас,
реальність від нього стає райдужною..
— Реальність? —
перепитав Віпіпух.
— Я ж її щойно
скасував указом!
Віпіпух говорив довго.
Про велич.
Про стабільність.
Про те, що падіння —
це змова гравітації.
Кролик слухав.
Копав
ще один
запасний вихід.
А потім
Віпіпух раптом спитав:
— А чому у вас тут
так багато нір?
Кролик відповів тихо:
— Бо ми вас знаємо.
***
Хтось подумає:
-І до чого це все?
-І хто винний?
-Вінні і всі всі - не винні!!!
-А винний -ослик Іа, бо він завжди говорив - "И я, и я такого же мнения!",
тому його мову й заборонено і вуха довгі, щоби слухав, щоби не думав, а слухав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054758
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.01.2026
автор: oreol