Застукотіла підборами по міжповерхових сходах, навмисно не поїхала ліфтом, щоб дати емоціями влягтися, випустити їх... Не роздягаючись пройшла до кімнати, плюхнулася на ліжко й зарилася обличчям в подушку "я не вмію прощатися" - роїлося в голові, але я це зробила! - Промовила в голос, ніби в такий спосіб намагалася заглушити думки.
І тут в сумці завібрував а потім і задзвонив мобільний.
"Не хочу нікого чути, не зараз...", але звичка відповідати на всі дзвінки змусила вийняти голову з обіймів подушки і потягтися до сумки, порилася рукою в її нутрощах, підсвідомо сподіваючись, що звук завершиться і не треба буде відповідати. Знайшла мобільник і натисла кнопку відповісти. Коротко сказала:
- Да, - витираючи хлюпаючого носа сказала я.
У слухавці почувся його голос і... на горизонті мого життя зійшло сонце.
- не зраджуєш давнім звичкам? - усміхаючись, довитираючи сльози мовила. Мала на увазі, що колись давно, як зустрічалися, після побачення він дзвонив через 5-10 хв після прощаня, ідучи додому.
- звичка - друга натура, так казали древні римляни. Їм (тобто звичкам) не треба зраджувати, - жартівливо мовив він, а потім серйозно додав, - здається, по тому як швидко і різко пішла, ти не все договорила?
Тут його мудрість чи скоріше проникливість проявлялися якнайкраще. До мозку кісток....
- я хочу більшого, - пролунало неочікувано для себе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054733
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.01.2026
автор: Єва