Тихо
і обережно,
як сусідський
кіт,
прослизнув
у двір —
сніг,
усе звіддалік
чуйно обнюхав,
заокругленим вухом
все
обслухав:
нема загроз —
бо хіба загроза
для снігу — мороз?..
небезпеки нема —
наче кота,
лоскоче його за вушком
м’яка,
близорука пітьма,
лагідна,
сонна,
освітлено підвіконна;
вечір
пахне кашею
з молоком —
хатнім
затишком,
люди — як рибки
у прозорій річці,
плавають у кімнаті —
задивився
через проталину
в шибці
сніг
і задрімав
у ніші вікна —
на загаті…
І привидівся
снігові сон —
ще з до-тих часів, коли
із розбитих небесних вікон
крижані потоки
на землю не хлинули,
коли
на Землі
не відали слова —
смерть,
і знали, що це таке —
світлоносна,
іскриста,
крижана,
непорушна сфера —
спільний дах
для всього живого —
благодатна
небесна твердь…
Купол, шатро
над планетою —
льодовий покрив,
панцир
з твердої води:
завдяки йому
немає різких
тіней-перепадів,
розсіяне
лагідне світло
струменить звідусюди…
Земля,
як у бубляху
лілеї
білої,
захищена
від усяких негод —
у розкішній
космічній
оранжереї:
ніжиться
у безкінечній весні,
як в Отчому лоні,
день при дні.
Захищена
від перепадів і різкостей
льодяною сферою,
огорнута,
як мачина пруїном, —
блакитною атмосферою,
безпечно плаває,
благоденствує,
як у яйці жовток,
у незримому космосі —
її
золотого віку
незабутньому часі.
А тоді
невідь звідки
узявся розлом —
чи не людська
допитливість
висунулась,
щоб дізнатись:
а що там —
за куполом?..
і розкололась
небесна твердь —
уламків льоду
мільярди
і тони й тони
крижаної води
впали
на беззахисні
ніжні левади,
земні споруди
і квітники-сади —
в один зойк
загинуло все живе
і звірі,
і люди.
Через мільони літ
оговталась
потроху планета —
але стала
вже зовсім не та…
усім
семи космічним вітрам
тепер відкрита.
Літо-зима, холод-спека,
від космічних блукальців
і жорстких випромінювань
небезпека,
наче
вилущилась
Земля
з затишного яйця —
на поталу й сваволю
прямого
відкритого сонця.
Залишилися
у генетичному коді
усього живого
сумні згадки,
більше того —
невимовної туги
вічно
зелені паростки,
і на бездонному,
що відкрилося, небі —
уночі —
далекі
холодні чужі зірки,
як іскристі земні сніги.
…Затишку, затінку
й даху над головою —
невтомні пошуки.
Прокинувся сніг —
а все доокруж біле
і сяє,
іскристо обледеніле, —
життя захищає —
не твердю небесною,
що згори,
а навпаки —
твердим
на поверхні заметів
земних – настом…
Бо ще тільки сніг вірить,
що світ —
білий
і — як у ті до-часи — пухнастий.
…І в кожній сніжинці,
спресованій у насті —
чути, прислухавшись, дзвін:
пісню Купола,
що співав Землі колискових, —
нагадує він,
і
ручаїв майбутніх
весняний
гомін.
…передзвін…
05.01.2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054723
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.01.2026
автор: Валя Савелюк