Що не кажи, а все таки, вже вечір,
І небо сіре, а не голубе.
Я все життя вивозила на плечах,
Батьків, дітей, тепер везу себе.
А сил для себе зовсім не лишилось,
Це лиш здається, що я ще везу.
На роздоріжжях долі розгубилась,
І, наче равлик ледве вже повзу.
Якби ж хоч знати - нащо ті зусилля?
Якби була хоча б якась мета...
Уздовж доріг марнот моїх бадилля,
І розмиває обрій суєта.
Давно немає розпачу і гніву,
Прядуть печаль мої буденні дні.
Гарячі сльози часом зроблять зливу,
Мабуть, лиш це дозволено мені.
А це вже вечір... Як би не чекали,
Світанків ми чи світлої пори.
Літа проходять через перевали,
І потихеньку котяться згори.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054590
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.01.2026
автор: majra