Моя історія не претендує на унікальність і навряд чи збере мільйон віртуальних оплесків у балуваного читача.
В ній не буде й натяку на новомодні жанри - ніяких тобі карколомних фанфіків, жодних модифікованих гарі-потерів та надзвичайних здібностей... Нудота, одним словом. Зате в ній буде трішки літа і багато порізаного тоненьким ковбасками курячого філе.
Ага, саме курячого філе. Саме ковбасками - так воно все хоча б віддалено нагадувало дощових хробаків. Бо літо видалось тоді спекотне. Знайти хоч якогось хробака то був ще той квест... В Антону був потрібен білок.
Конче!
Хто такий Антон?
Кволе, хворобливе сороченя з переламаною лапкою. Якого сусіда відбив у хижого сусідського кота. Відбити - відбив, а от відповідальність за подальшу його долю вирішив доручити мені. Подарованому коню в зуби не заглядають. А прикатрупленому котом сорочиному підлітку я заглядала у посинілого дзьоба активно. Бо пити він відмовлявся. Їсти "Сємкі" із найближчого супермаркета також. Лише дивився на мене передсмертними очима, гадив ріденьким, підгинав кривеньким шасі поламану лапку і сердито скрекотав, розчепірюючи крила. Чим нагадував літак. Така собі алюзія на доісторичну серію літаків "Антонов".
Так оте обісране пернате стало Антоном.
Антона поселили у клітці покійного хом'яка.
Літні дні наповнилися безкінечною круговертю орнітологічних чатів та дебатів.
За двадцять чотири години я знала усі нюанси, особливості та труднощі вигрівання яєць, пубертатний період їх під спеціальної температури лампами, процес народження та оперення голомозих новонароджених жовтків, відсоткове співвідношення магнію, кальцію та живих комах у кормі сороченят-немовлят, сороченят старшого дошкільного віку, сороченят підлітків і нарешті статевозрілих сорок .
Варились яйця і терлись жовтки, розбивалися на порох якісь пігулки, ловились мухи та домішувалися у розпатраному вигляді до усього вищевказаного...
Антон не їв. І явно збирався вмирати.
Тоді я - вихователь із досвідом - не витримала і вдалася до заборонених методів.
Вода і вітаміни заливалися у Антоновий організм зі шприця через дзьоб міцно зафіксованої пальцями пташиної голови.
Антон верещав, обгаджував усе в доступному радіусі і розчепірював крила.
Оскільки живих хробаків ніде знайти не вдавалось, а копчені із магазину для рибалок орнітологами йшли в бан, залишалось просто дурити бідного Антона.
Ідея порізати пластерку курячого філе на хробачки виникла якось сама собою.
Корисний білок зникав у прірві Антонового дзьоба регулярно.
За два тижні насильницької дієти це дитя найближчої ялини підросло й обнагліло.
Ледь побачивши мене Антон починав скрекотати і широко відкривати ротяку. Себто дзьоб)
А що було потім? Потім стався липень. І в один із теплих літніх вечорів Антон зумів відкрити клітку. І полетіти.
Він вилетів на свободу, наче літак із ангару - вільний, сильний і незалежний.
Це було радісно. І трішки сумно.
Антон не зник з мого життя назовсім - іноді я впізнавала його хрипкий голос і бачила на ялині когось дуже схожого на нього.
А до чого тут Різдво, горище та подарунки? - запитаєте Ви.
Збір на 3D - принтер "завис"... Люди, втомлені війною, зборами, смертями, та ракетними тривогами, донатили мало і скупо...
А ти був на лінії фронту. Десь там, де смерть часта гостя, а дрони - твої смертоносні "сороченята" - буденна, втім життєво необхідна річ.
Якось сумуючи у передріздвяній темряві і тиші - вкотре сталося чергове відключення електрики - мені почувся знайомий звук... Сорочине скрекотання . Точніше - скрегіт. Оті особливі, нахабні й вимогливі, вже ледь забуті інтонації.
-Антон?
Накинувши перший-лпший одяг, я вибігла з хати й знову почула його десь у піддашші, на горищі.
Драбиною видерлася наверх, підсвічуючи ліхтариком.
Треба додати тут, що хатину цю у передмісті ми орендували вже кілька років, втім не надто "пхалися" до господарських приміщень - без потреби те було нам - дітям багатоповерхівок та ліфтів...
У піддашші було тепло й темно, лежала купа сіна, якісь інструменти... А між двома колодами перекриття щось блиснуло.
Так я знайшла Антоновий "скарб")
Кілька блискучих обгорток від цукерок, шматок дзеркальця, гудзики, уламок олівця, пір'їни, нитки і око якоїсь іграшки... Серед усього цього зім'ята та цілком "жива" лежала купюра. Іноземна. Великого номіналу.
Я довго крутила її в руках - невже не іграшкова?
Купюра виявилася справжньою.
І закрила різдвяний збір.
І поки ти десь там далеко друкуєш на новенькому 3D-принтері відважних і смертоносних "пташок", я тихенько дякую Антону за різдвяний подарунок
Вірю, що десь там попереду літо.
Де ми неодмінно побачимось знову.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054488
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.01.2026
автор: уляна задарма