Чути цокіт в рік коня,
Летить чвалом довгогривий…
А у нас ще йде війна
І ростуть нові могили.
На кону одне і теж,
На життя і смерть, дві ставки,
Вже нема кордонів й меж,
Де горить вогонь весталки.
Помирають там і тут,
На нулі, в сирих окопах,
І буденно де живуть,
Шлях веде в одні ворота.
Там на небі, вихідних
Не буває і в неділю,
Скільки грішних і святих,
На шляху втрачають віру.
По інерції свята,
Ще святкуємо в надії,
Хоча настрою й нема,
І в тумані наші мрії.
В світі ті, хто утікав,
Вчора з теплого ще дому,
Кожен день на сотні ран,
Накладають бинти знову.
А ми так чекаєм свят,
В обнадійливім обмані,
Що не буде завтра втрат…
Світ не житиме в дурмані.
Що сирен не буде звук
Чутно в час, коли куранти,
В північ весело заб’ють
І засвітяться гірлянди.
В страху очі не такі,
Як тоді, коли все мирно…
Стільки років у війні,
Ми тримаємося…Дивно.
Та у цьому диві нас,
Не зламати вже нікому,
Ще б очистити в цей час,
Так, як душу, нашу мову.
Щоб вітати нею в ніч,
Коли кінь новий прискаче,
Тих, хто бронік важкий з пліч,
Ще не скинув, хто не плаче…
Хто тримає небо це,
Над домівками, де діти,
Колядують…Де несе,
Мама знов щось підігріте.
За столами, де нема
Сотень тисяч рідних з нами,
Не така страшна війна,
Та душею ми з братами.
Ми із сестрами в думках,
Що сидять тепер в окопах,
Дай їм Боже таких свят,
Які маєм і ми вдома.
З Новим роком, хай в коня,
Хватить мужності і сили,
Щоб закінчилась війна,
Й не росли нові могили.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054289
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.12.2025
автор: Ярослав Ланьо