-Тільки мамі не кажи, добре?
Це каже мій брат Павлик. Він сидить на підлозі з викруткою біля напіврозібраного радіоприймача. На газеті приречено лежать крихітні шурупи й шурупиці. Пластиковий корпус, без жодних ознак життя, біліє осторонь. Сам радіоприймач — наче розпатрана на бульйон курка: світить тельбушками дротів і великим круглим динаміком.
— Що ти наробив?! — здивовано кажу я, одинадцятирічна відмінниця, розумниця і незмінний напарник у братових авантюрах.
— Я роблю бас-гітару! Розумієш, мені потрібен «усілок» — ну, цей динамік… Я його підключу, щоб звук був нормальний!
Мій старший, п’ятнадцятирічний брат переживає найбільшу хвилю свого юнацького захоплення рок-музикою. Стіна над його ліжком обклеєна плакатами з дивакуватими чоловіками в дурнуватих зачісках, а за диваном схована вже порізана лобзиком у формі чудернацької гітари дерев’яна дошка для нарізання хліба.
Мама про дошку ще не знає.
— Тобі капець, — філософськи кажу я. — Ну, з дошкою ще гаразд, може, якось і не шукатимуть. Але це ж наш радіоприймач!
— Ну то й що! Це буде електрогітара! Ти уявляєш, як круто я виглядатиму з нею на сцені?!
— Добре, що я стану письменницею, а не музикантом. Хоч радіоприймачі ламати не доведеться!
— До сраки радіоприймач, якщо попереду світова музична слава!
Це ж моя мрія! Мрія важливіша!
Коли він вигукує останні слова, копирсаючись у дротах, радіоприймач раптом оживає — на секунду. Хрипко кахикає і вмовкає.
Забігаючи наперед, скажу: радіоприймач так і не став динаміком для електрогітари. Брат не став музикантом. А на дошці у формі чудернацького музичного інструмента ми ще довго нарізали цибулю й інші не надто музичні речі.
А тоді настав сірий ранок — через тридцять років.
Через тридцять років, протягом яких над світом і країною пронеслися катаклізми, карколомні зміни устроїв і влад, а в моєму житті — злети й падіння, перемоги й поразки.
Обручка нестерпно натерла палець, коли я нарізала стоп'ятсот цибулин для маринування трьох кілограмів шашлику. Новорічні гості — вони такі…
— Що ти там копирсаєшся?! От дав Бог жінку — ні готувати, ні чоловікові догодити не навчилася за десять років! Рухайся! Одні писульки в голові та віршечки! А що Новий рік, люди на порозі — то до сраки їй!
Літераторша грьобана! Олія горить!!!
Це чоловік. Чолом битись об стіну — вік…
Щоб не чути, одягаю навушники й випадково, замість музичного каналу, вмикаю радіо.
Дивне потріскування.
А тоді — далекий, рідний голос. Рідний і далекий до сліз.
На мить я знову опиняюся в тому дні, де життя лише починалося.
— Це ж моя мрія! Мрія важливіша!
Олія горить далі.
Я стягаю з червоного, набряклого пальця обручку.
І ненароком зіштовхую її в раковину.
Я її не шукатиму.
*джерело натхнення #новорічний_марафон від https://www.facebook.com/groups/tvorcha.workspace/?ref=share
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054278
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.12.2025
автор: уляна задарма