Я занімів в медичнім кріслі, безголосий,
мов готувався до рішучого ривка,
ти ж лоскотала все лице моє волоссям,
навхильці з бором-наконечником в руках.
Мені здавалося щомиті: я загину
без золотих твоїх, цілющих рученят.
Ти чарівниця справжня – стоматологиня.
Уколом нерв гамуєш, наче цуценя.
А я лежу і білий світ мені немилий.
В очах темніє, чую дивні голоси,
вже пів щелепи, мов на вічність, заніміли.
Я ледве бачу твої обриси краси.
А ти свердли мене свердлом своїм упертим
і оком, сповненим кохання й доброти.
Півзуба з карієсом зможуть перетерти
моє терпіння і любов, що маєш ти.
Ти – просто янгельське створіння, мила блонда.
Мені всміхаєшся, ще трішечки й... – за мить
сліпучим сяйвом заблищить свіженька пломба,
неначе усмішки твоєї оксамит.
Свердлитись в тебе – то тепер моя потреба.
З лікарні йшов – немов слова всі розгубив.
Пів дня нагадувати будуть ще про тебе
мої затерплі пів щелепи й пів губи...
© Сашко Обрій.
21.05.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054248
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.12.2025
автор: Сашко Обрій