Моя дорога Елен, я інколи настільки ненавиджу простір... який стоїть між нами неприступною стіною Іліона,
що пошепки (щоб не розбудити зі сну праведний гнів перших святих нащадків семітського племені) нарікаю його плащем-багряницею
на зіщулених плечах Пилата...
хоча, знаєш... цей римський прокуратор тільки одного разу віддав свій самий страшний наказ,
а цей простір між нами... продовжує це робити
невтомно,
щодня,
без упину,
так, ніби він - це Пилат помножений на сотні Іуд в залитому кровʼю квадраті преторія,
де під стіною лежить закривавлений терновий вінок,
який колись давно був самим першим, але не підійшов по розміру...
Моя мила Елен, якщо тобі здається, що час менш безжальний,
то я змушений тебе розчарувати...
він розриває своїми гострими яструбиними кігтями
білосніжну матерію нашої з тобою цілющої плащаниці, з-під якої
колись в майбутньому (роздертому на шмаття цим хижим птахом)
могла воскреснути наша з тобою матіола, яка не ховалась би від цього світу
ні вдень, ні вночі...
За це, і тільки за це, я прирікаю час на вічне усамітнення в гранітному гроті Архангела Михаїла в Монте Гаргано,
закованим в свинцеві ланцюги... хоча
чудово усвідомлюю, що в цьому
стражденному світі навряд чи знайдеться судовий виконавець,
який зможе привести цей вирок у законну силу...
Моя ніжна Елен, мій гнів на матерію цього світу нічим не менший,
оскільки вона здатна покривати своїм бетонним лаком і сковувати
арктичними льодами навіть крила
вогняних пегасів і феніксів,
виморожувати до порохнявого снігу весняні повноводні потоки і вкривати чорними
похоронними саванами (ще донедавна живі), щойно народжені паростки весняного врожаю,
посіяного невтомним Сіячем з терновою короною... яку йому з другого разу таки припасували...
... Але я вірю, що це ли́ха - мізерно малі в порівнянні з твоїм, неймовірної сили і температури нетварним світлом,
яке бере свій початок чи то з того місця, де за пророцтвом в кінці цього віку зберуться орли,
чи то з вівтаря за старим похиленим деревʼяним іконостасом
келії Святого Йосифа Ісихаста серед крутих і безлюдних афонських скель...
...бо твоє світло пробиває стіни простору...
...бо твоє світло зшиває нашу плащаницю, роздерту часом...
...бо твоє світло трощить бетон і лід чорної матерії, яка посягає на живе...
...бо твоє світло, моя тендітна Елен, це те, за що я тебе люблю!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054175
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.12.2025
автор: К0ВАЛЬ