Рон Паджетт Український музей

Просто  бродити  в  новому  і  прекрасно  оформленому  українському  музеї  було  задоволенням:  блискучий  паркет,  білі  стіни,  чисті  лінії,  стримане  освітлення  та  насолода  новизною.  Старіший  український  музей  був  розташований  на  другому  поверсі  в  приміщені  багатоквартирного  будинку  на  Другій  Авеню,  навіть  без  вивіски  на  вулиці,  кілька  кімнат  з  темними  картинами  при  тьмяному  освітленні;  коли  я  заходив,  там  не  було  на  місці  жодної  душі,  навіть  охоронця.  Через  двадцять  років  музей  перебрався  за  кілька  кварталів  по  вулиці  до  приміщення,  яке  охороняється  двома  контрольно-пропускними  пунктами.  Мене  привітала,  якщо  можна  так  сказати,  жінка,  яка  холодно  запитала  мене,  що  я  хочу.  Дві  виставкові  зали  були  трохи  більші  за  шафи.  Тепер  візит  до  його  третьої  реінкарнації  був  для  мене  таким  легким  і  вільним,  що  мені  нагадали,  що  слід  купувати  квиток.
Виставка  творчості  Олександра  Архипенко  була  найбільшою  з  тих,  які  я  коли-небудь  бачив,  і  коли  я  переходив  від  скульптури  до  скульптури,  я  відчував  вдячність  тільки  за  те,  що  був  там  присутній.  Але  мене  там  не  було,  я  опинився  на  м'ясному  ринку.  Запах  сирого  м'яса  й  крові  просочувався  назовні  крізь  ветхі  вхідні  двері,  до  яких  задом  під'жджали  вантажівки,  щоб  вивалити  половини  туш  яловичини  та  свинини.  Просто  всередині  знаходилися  м'ясники  в  потертих  фартухах,  випачканих  кров'ю.  Один  з  них,  в  обхваті  як  мамонт,  йшов  розвальцем  на  мене,  цигарка,  яка  висіла  на  його  пухлих  губах,  дивно  виглядала  на  його  обличчі.  Він  той,  хто  непристойно  приставав  до  мого  друга,  який  жив  за  декілька  будинків  далі.  Тисяча  дев'ятсот  шістдесят  перший.
Зараз,  у  2005  році,  я  йду  через  цей  музей  на  місце,  де  ті  м'ясники  різали  й  рубали  туші.  Товстий,  без  сумніву,  мертвий,  як  мій  друг  і  Архипенко.  Виставка  хороша,  але  я  не  можу  зосередитись  на  ній,  тому  просто  зупиняюся  перед  кожним  твором.
Нарешті,  я  не  можу  втриматися,  щоб  не  підійти  до  когось,  хто  трапився  з  охорони,  індійської  або  пакистанської  жінки,  якій  кажу:  "Багато  років  тому,  коли  я  вперше  приїхав  до  Нью-Йорка,  у  мене  був  друг,  який  жив  за  кілька  будинків  на  цій  вулиці.  Чи  ви  знаєте,  що  тут  було  тоді?  Тут  був  оптовий  м'ясний  ринок."  Вона  дивиться  на  мене  і  каже:  "Так,  це  дивно,  як  вони  так  швидко  змінюють  обставини",  -  і  відвертається.

[i]Олександр  Архипенко  "Медрано  ІІ"  (близько  1914  р.),  фарбована  жерсть,  дерево,  скло,  фарбована  промаслена  тканина.  Музей  Соломона  Р.Гуггенхайма,  Нью-Йорк

[b]Ron  Padgett  The  Ukrainian  Museum[/b]
Just  walking  into  the  new  and  beautifully  designed  Ukrainian  Museum  was  a  pleasure:  varnished  hardwood  floors,  white  walls,  clean  lines,  understated  lighting,  and  the  luxury  of  newness.  An  older  Ukrainian  Museum  had  been  located  in  a  second-floor  apartment  in  a  tenement  building  on  Second  Avenue,  without  even  a  sign  outside,  several  rooms  of  dismal  paintings  in  drab  light;  the  one  time  I  ventured  in,  there  was  not  a  single  soul  in  the  place,  not  even  a  guard.  Twenty  years  later  the  museum  moved  a  few  blocks  up  the  street  to  a  space  protected  by  two  security  checkpoints.  I  was  greeted,  if  that  is  the  word,  by  a  woman  who  coldly  asked  me  what  I  wanted.  The  two  exhibition  rooms  were  slightly  larger  than  closets.  Now,  walking  into  this  third  incarnation  made  me  feel  so  light  and  carefree  that  I  had  to  be  reminded  to  buy  a  ticket.
The  Alexander  Archipenko  exhibition  was  the  largest  I  had  ever  seen  of  his  work,  and  as  I  moved  from  sculpture  to  sculpture  I  felt  grateful  just  to  be  there.  But  I  wasn’t  really  “there,”  I  was  in  a  whole-  sale  meat  market.  The  smell  of  raw  flesh  and  gore  oozes  out  the  ramshackle  front  doors  where  trucks  have  backed  up  to  disgorge  sides  of  beef  and  pork.  Just  inside  are  butchers  in  threadbare  aprons  streaked  with  blood.  One  of  them  waddles  his  mammoth  girth  toward  me,  a  cigarette  dangling  from  his  pudgy  lips,  a  strange  leer  on  his  face.  He  is  the  one  who  lewdly  propositioned  a  friend  of  mine  who  lives  a  few  doors  away.  Nineteen  sixty-one.
Now,  in  2005,  I  am  walking  through  this  museum  on  the  very  spot  where  those  butchers  slashed  and  chopped  up  carcasses.  The  fat  one  is  no  doubt  dead,  like  my  friend  and  Archipenko.  The  exhibition  is  fine,  but  I  can’t  focus  on  it,  so  I  simply  pause  before  each  piece.

Finally  I  can’t  restrain  myself  from  approaching  someone,  who  happened  to  be  a  guard,  an  Indian  or  Pakistani  woman,  to  whom  I  say,  “Many  years  ago,  when  I  first  came  to  New  York,  I  had  a  friend  who  lived  a  few  doors  down  the  street.  Do  you  know  what  this  place  was  then?  It  was  a  wholesale  meat  business.”  She  looks  at  me  and  says,  “Yes,  it’s  amazing  the  way  they  change  things  so  fast,”  and  looks  away.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054162
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.12.2025
автор: Зоя Бідило