А казали, чекай: сірий дощ не назавжди...
Ще розвидниться, стихне, мине — лиш терпи.
Це ж не дощ підійшов до старої веранди,
А печаль крадькома розірвала світи.
І не злива це, друже. А Всесвіт стукоче,
Намиває нам спокій з прадавніх глибин.
Я дивлюсь у твої наполохані очі,
А між нами — стіна із сріблястих краплин.
Ти не бійся води. Бійся серця сухого.
Хай періщить, хай б’є, хай збиває з путі.
Ми ніколи, мій друже, не мали нікого,
Тільки час, у цій мокрій, хмільній самоті.
Ми — заручники долі. Ми — бранці стихії.
Тут не діють закони і слів мішура.
Я мовчу. Ти мовчиш. І навколо німіє
Наш покинутий сад під склепінням Добра.
Дощ шліфує каміння, думки і століття,
Він, як сивий пророк, що прийшов з далини.
А казали — на мить... А він рветься крізь віття
Із небес у серця — назавжди.
Назавжди...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054160
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.12.2025
автор: Незламна