Губляться риси обличчя чомусь…
Губи неясно твої пам’ятаю,
Дотики їх я забути боюсь,
Хоч і вели ці вуста аж до Раю.
Щічки рожеві, твій носик, й чоло,
Чим далі, більше, так ніби в тумані,
Все, що прекрасне між нами було
Нині заховано, часом, за грані.
Знову в садку, на кущах хризантем,
Іній холодний залишив слід ночі,
Грудень пливе між дерев кораблем…
Та мені сняться лиш очі дівочі.
В снах, як приходиш до мене сюди,
Мовчки дивлюся у їх я серпанок,
Стерлося все, хоч ти як не крути,
Навіть щезають і очі під ранок.
Та поки ще сплю, лиш колір очей
Сіро-зелений мене огортає,
Грішна душа моя наче трофей
В рамці, над ліжком твоїм, зависає.
Все забуваю…Стирається все,
Наче в тумані твій образ приходить,
Тільки яскравість коханих очей,
І до сьогодні ще з розуму зводить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054018
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.12.2025
автор: Ярослав Ланьо