А вечір синій в роздумі глибокім
Приліг щокою до мого вікна.
Я відчуваю холод і неспокій,
Неначе радість, випита сповна.
Вечірній сніг, мов дзеркало незриме,
Пускає в серце іскру самоти.
Довкола тиша, повна і вразлива,
Як крок між “бути” й прірвою “піти”.
Є тільки сніг. Він падає повільно —
Легенький пух розвіяних надій.
Душа сьогодні змерзла, але вільна
Від суєти і болісних подій.
А вечір пахне снігом і віками.
Така густа, незаймана зима...
Минулий день затулює руками
Обличчя світу. Слів уже нема.
Кругом ростуть холодні барикади,
Прожите вкрилось інеєм, а що ж?
Нам не дано спинити снігопади,
Ми просто йдем крізь них. Самі... Отож.
І сніг росте. І всесвіт б'ється в груди.
І тиша нас тримає на крилі.
Ми — ще не вчора. Та — уже не люди.
Ми — діти світла, вогники малі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053925
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.12.2025
автор: Незламна