Трудар ще той я – зовсім не нероба!
Хоч долю й посікли яри й рови.
Від атомника – аж до Губки Боба
проліг мій шлях життєво-трудовий.
Трудився в Лаврі, в київськім музеї,
на ниві поетичній, громадській.
Мав шанси в люди вибитись – мізерні.
Та вибився. Що далі, доле? Стій!..
І хоч життя до біса карколомне,
викачувати пізно переляк.
Кінцева точка – щось на кшталт полону,
бо є у самурая тільки шлях!
Його й тримаюсь. Що там далі буде, -
не думаю, бо мить втрачає зміст...
Я сам себе ліплю і сам полуду
з очей здираю, попри біль і злість.
І попри тиск великих міст шалений,
і попри сказ обставин та доби,
зліпить потвору марно мріє з мене
мій страх, – йому мене в мені не вбить!
Йому мій простір не заполонити!
Не скоро, вірю, берега пущусь.
Життя мене обскубує, мов митар,
та я радію, дякую – не мщусь.
Бо скільки б не жалівся я на нього,
воно – лиш віддзеркалення моє...
Та, впавши, підіймаюсь знову й знову,
бо вірю – на політ ще сила є!
Я сам собі трамплін і перепона:
прямую сам у пекло, сам у рай.
Ніхто мене не визволить з полону, –
я сам! Та надто плутана спіраль...
Сансара затягнулась... Що поробиш?
Тож мушу, щоби вирватись, пройти
від атомника і до Губки Боба
свій шлях, наосліп, в пошуках мети...
© Сашко Обрій.
30.04.24
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053747
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.12.2025
автор: Олександр Обрій