Із міста вирвавшись наскоком,
у інший світ втрапляєм ми,
де заколисують неспокій
полів кошлаті килими.
Де пасовища, луки й ниви
і розпашілі квочки сіл
куняють мляво та ліниво.
Туман ранковий, мов кисіль
сповив м'якуш землі пухнастий,
залив просторий небозвід.
А десь міста пішли у наступ,
свій несучи змертвілий світ.
Та поки дише буйний простір
в роздолля вільними грудьми,
зі світу поспіху та злості
мчимо в поля щодуху ми.
Де, видихаючи бентежність,
себе в безпеці чує кров.
Де сиві обрії безмежні
не заступає шал будов.
Де безкінечно роззиратись
на вроду можна досхочу.
Де ще не видно міста ратиць.
Де птахом-поглядом лечу.
Де сила внутрішня, не скута
роями юрм та перепон,
зірвавши з себе ланці й пута,
свій розбруньковує бутон.
Де я, просіяний крізь сито
медитативних нив і хмар,
в єдине ціле знов зі світом
зливаюсь тут, де меж нема.
Де вам, суперництво і лихо,
злослів'я, заздрість, хтивість, гнів
мені у спину вже не дихать.
Де лиш природа, вільна й дика,
я розчиняюсь між полів...
© Сашко Обрій.
03.05.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053367
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.12.2025
автор: Олександр Обрій