[b]Сестричка Оленка і братик Івасик. 5+[/b]
[i]Виправлено, змінено і доповнено
в листопаді - грудні 2025 р.[/i]
Це сталося не на чужи́ні,
В краю сосновім, між озер,
Не в го́рах синіх, на рівнині...
Історію оцю тепер,
Вже казкою всі називають.
Чи правда то ? Тож я не знаю...
А тільки можу розказати,
Що від людей місцевих чув.
Ну трішки можу прибрехати,
Бо час отой, давно минув...
Отож, із дідом у садочку,
Під вишнею, у холодочку,
Пили́ меди́ із винограду¹.
Дід говорив, я слухав радо,
Мотав на вус, що чуло вухо,
І слухав діда... Слухав, слухав...
Про відьму й славного купця,
Івасика й сестру Оленку,
Як горювали, геть саменькі...
І що там відьма натворила,
І не хотів, щоб закінчилась
Страшнюча розповідь оця,
Та ще далеко до кінця...
* * *
Жили старенькі дід та бабця,
На хуторі, аж на узліссі.
Дідусь рибалкою займався,
А бабцю бачили у лісі,
Де ягоди вона збирала,
Гриби та трави добирала.
Дід теж у лісі промишляв -
Бурштин, бувало, добував...
Трудились гірко, не гуляли
Та ще й внучаток доглядали.
Онука, майже вже доросла,
Красуня, пишнеє волосся,
Весела. А якая статна...
Краси їй щедро Бог одміряв,
І легінь не один вже мріяв,
Щоб на рушник із нею стати.
Була вона вже не маленька,
А звали дівчину - Оленка !
Вона малого брата мала,
Його любила, забавляла,
За мамку братику була.
Як був малим, то сповивала,
Кормила з пляшечки і дбала,
Щоб він нужди ні в чім не мав.
Бабуся в нього душу вклала,
Його Івасиком назвала,
А дід з ним сонце зустрічав !
Пройшла зима, а потім літо...
Дідусь та бабця постаріли,
Враз згорбились і посивіли
Та і пішли із цього світу...
Лишились діточки одненькі,
По дому порають саменькі,
Івасик на рибалку ходить
Та тільки час там переводить,
Бо ще маленьким був Івашко,
Щоби тягати сіті важкі,
Хіба що, разом із сестрою,
Бува, вудкарять над водою.
Отож Оленка порішила
Іти в село на заробітки.
Сорочку братику пошила,
Щоби гарненький був, як квітка.
Уранці шви́денько зібрались,
Поснідали й на шлях подались,
Пройшли через зелений гай,
Із гаю вийшли в чисте поле...
Красиво там - стрункі тополі,
Бездонний чистий небокрай -
Чарі́вний, благодатний край.
Жита доспіли вже, буяють,
Та палко сонце в небі сяє.
Вже не ласка́ве. Припікає...
А їм так довго ще ходити...
Тож захотів Івасик пити
І до сестрички промовляє :
- Оленка, милая сестриця,
Я пити хочу, дай водиці !
У нас же є вода в торбинці ?
Оленка, як таке почула,
Спинилась, в торбу заглянула,
І там води не відшукала...
Тому збентежено сказала :
- Івасю, ми так поспішали,
Що той... Водиці не набрали...
Івась, з-під лоба, подивився,
Сестричці в очі і скривився :
- То ти намисто приміряла,
Та так водиці й не набрала ?
- Мій братику, спинись, не злися.
Пройдемо зараз житнє поле,
За полем - чистая криниця -
Там нап'ємось водиці вволю.
Але малому не терпи́ться,
Побачив він коня копитце²,
До краю сповнене водою
І вказує сестрі рукою :
- Давай до нього нахилюся
Та і водиченьки нап'юся.
Бо не взяла ти у торбинку
Води із дому - ні краплинки !
- Іванку, милий, почекай
Ти це копитце не займай.
Як тільки з нього ти нап'єшся,
То вмить в лошатко оберне́шся !
Ми скоро прийдем до криниці
І нап'ємось там, як годиться.
Малий Івась сестричку слуха,
Швиденько далі полем йдуть,
Але ж посіяв капелюха,
А сонця промені печуть !
Та знову Йванку не терпи́ться :
- Тут є коров'яче копитце !
До нього зараз нахилюся
Та і водиченьки нап'юся !
- Івасю любий, почекай
Ти й це копитце не займай !
Бо, тільки з нього ти нап'єшся,
То враз в телятко оберне́шся !
Вже скоро, скоро вже криниця.
Смачна й холодна там водиця !
Але Івась сестру не слуха,
Тож ледь вона його за вуха
Геть від копитця відтягнула !
І на дорогу підштовхну́ла !
Вони й надалі ідуть шпарко.
Вже до криниці йти - чуть-чуть,
Та сонця промені печуть,
І стало дуже, дуже жарко...
Ніяк Іванку не терпи́ться,
Угледів він кози копитце,
По пруг³ повнісіньке водиці.
Тож хоче ближче нахилитись
І з нього потайки напитись.
- Івасю, брате рідний, стій !
З копитця воду пить не смій !
Бо, тільки ти її нап'єшся,
То в козенятко оберне́шся !
Ще трішки - й буде вже криниця.
По вінця доброї водиці.
Але Іванко не скорився,
Він до землиці нахилився,
Та й із козиного копитця
Нараз, води тої напився !
Але ж як тільки він напився,
То в козеня перетворився !!!
Оленка в розпачі гукає :
- Івасю, братику !? - Немає !...
Натомість бачить - козеня !
Оце така, брат, маячня !
Присіла дівчина і плаче,
А козеня - навколо скаче.
Та їхав мимо них купець,
Пригожий хлопець, молодець,
Вертався він аж із-за моря,
Побачив, що в дівчи́ни горе,
Спинився, чемно привітав,
Чому ллє сльози, розпитав.
А та Оленка, наче квітка,
Прегарна, мила, повнолітка !
Тож хлопець глянув, закохався !
Одразу ж і заженихався !
Говорить : - Будь мені жоною,
Ми козеня візьмем з собою,
Я вас до хати приведу,
Та й будем жити до ладу !
Ми станем ра́зом газдувати,
Івася вкупі доглядати !
Я буду вік тебе кохать,
У сріблі-золоті купа́ть,
Забудеш ти свою біду -
Життя за вас я покладу !...
На ньо́го дівка погляділа
- Дива ж які... - Отетеріла !
Стоїть прекрасний незнайомець,
І просить... Просить під вінець...? !
Нежданий доленьки гостинець...
Та і згодилась ! Гарний хлопець !
Його одразу полюбила,
Тому й ваганням всім кінець !
На круп коня вона усілась,
На руки Йвася примостила
Й помчали верхи навпрстець !
Звінчав їх в будень панотець,
Та й стали жити-поживати.
Вже не бідують. В гарній хаті,
Із ними козеня живе,
І їсть і п'є з одної чашки,
З сестрою козлик той - Івашко.
І в тому домі - все там є !
У них не дім а повна чаша,
Бо справний газда там жиє !
Та якось сталось, що за море,
У справах, виїхав купець.
Оленка з козликом, на дво́рі,
Награлись вволю а в кінець,
Коли палити стало сонце,
Усілась прясти до віконця.
А в лісі, біля їх села,
В старезній неохайній хижі,
Чаклунка старая жила.
Бридка́я, жадібна, та хижа.
Відьмачка заздрісна була.
І до купця всіх ревнувала,
А про Оленку, як узнала,
То аж казилася, зі зла !
Всім ближнім напастей наслала
Й орудку чорну сланувала...
Личи́ну дівки молодої
Відьмачка вправно начепила,
Додала посмішки благої,
З люстерком довго ворожила.
Та й до купця у двір приперлась,
Підправила нову́ личину,
За тим на лавку, біля тину,
Без дозволу підступно втерлась,
Стала лу́зкати насіння,
Утерла піт з свого чола,
І позабувши про сумління,
Ласкаво мову повела :
- Яка ж ти гарна, молодице.
Рум'янощока, білолиця.
Немає кращих від тебе !
День ясний, небо голубе...
Чого сидиш ти край віконця,
Тоді як в небі сяє сонце ?
Самій не скучно тут сидіти
Та на подвір'ячко глядіти ?
А Оленка й викладає :
- Та вдома ж милого немає...
Сиджу саменька, бо за море,
Купець подався ще учора...
Відьмачка ласо посміхнулась,
Навкруг уважно оглянулась,
Чи ж бо ніхто її не чує,
Та й так ласка́во пропонує :
- То пі́дем разом до озерця.
Бо знаю, любиш ти всім серцем
У річці-озері купатись
І на осонні повалятись...
Позагоряєм на піску,
Чи на траві, на беріжку.
Для те́бе по́другою стану,
І все що хочеш я дістану :
Помаду, пудру, лак для нігтів... -
Сама ж притім ховає кігті...
Оленка трішки повагалась,
Бо наче сонечко сховалось...
Потому поспіхом зібрались,
Рученьку дру́жці подала,
Та ще й Івасика взяла
І втрьох до озера пода́лись.
В водиці славно поплескались
І на пісочок повлягались...
Погода лагідна була,
Оленку трішки розморило...
Відьмачка встала, підійшла
Закляття в злобі шепотіла,
Та так, що сили відняла,
І руки дівчині скрутила.
До шиї камінь причепила,
За коси дівчини вчепилась,
До бережечка притягла,
Із пальця перстень свій зняла,
І дівчині скоріш наділа.
Потому - в воду опустила...
Сама там всілась, ворожила.
Лице Оленочки зліпила,
Зліпила тіло, її вроду...
Оленкин одяг потім взя́ла
І все при тому чаклувала
Та довго зи́рила у воду...
Івасик все це споглядав,
Перелякався, ледь не впав,
Але усе запам'ятав
Й чимдуж до дому поскакав !
Відьмачка теж пішла додому,
Прийшла, розсілася в хоромах,
Що, де, в оселі відьма знала.
Бо так вона наколдувала.
Ніхто каргу в ній не впізнав
Й нічого проти не сказав...
Купець приїхав із-за моря,
Та й не відчув, що в домі горе,
Бо відьма так наворожила,
До того ж - зіллям опоїла !
До рук нараз його прибрала,
Бо приворотом чаклувала.
То він нічого й не дізнавсь.
І в жінці відьму не впізнав !
Про все лиш козлик тільки знав,
Він до нестями сумував -
Не спав Івасик і не їв,
Лише́нь до озера ходив,
Як тінь по берегу бродив,
і все сестричку слізно звав :
- Оленко, сестронько моя,
Приплинь, приплинь на бережок !
На цей зелений моріжок !
На тебе тут чекаю я...
Приплинь, сестриченько моя !
Про це відьмачка як прознала
То зразу запанікувала -
Бо як не є, а козлик - свідок,
Купчині зможе все повідать...
А щоб цього не допустить
Потрібно свідка з світу зжить !
До купця вона вчепилась,
Та й злюща ж, буцімто сказилась :
- Давай ми козлика заріжем,
Та на роже́н його нанижем !
Сусідів в гості позвемо́,
Печеню го́стям подамо !
А той не хоче, бо козлятко,
Уже давно йому як братко !
- Давай ми візьмемо ягнятко...
- Говорить їй - Або телятко...
Він довго, довго не здавався,
Ніяк, ні в чім не поступався,
Але ж карга - йой хитра, зла,
Його ледь з світу не зжила !
І нервував він, і бісився,
Та, врешті-решт, таки скорився...
Відьмачка хутко підхопилась
І геть про все розпорядилась -
Кострище, щоби, розпалили,
І воду в казанах нагріли,
А як водиця закипить,
То козлика у ній зварить !
Та ще й ножі щоб заточили,
І козенятко швидше з'їли ! ! !
Тож як дійшла новина ця
До вух козлятка, він купця
Почав просити дуже слізно :
- Пусти мене, докіль не пізно !
До озера дозволь сходити,
Та по травичці побродити,
Водиці чистої попити,
І кишечки собі промити...
Купець Івася пожалів,
Він очі в землю опустив,
Щоправда, трішечки вагався
Але до озера пустив.
Івась по беріжку бродив.
Він дуже, дуже побивався,
І весь сльозами обливався.
Сестричку милу все просив :
- Оленко, сестронько моя,
Приплинь, приплинь на бережок,
На цей зелений моріжок !
На тебе тут чекаю я...
Врятуй нас, сестронько моя !
Уже кострища розпалили,
І казани на них нагріли,
І закипіла вже вода !
Тож скоро буде вже біда !
Ножі сталеві справно точать
Мене там відьма з'їсти хоче !
Оленка, звісно, все те чує,
Але ж, сердечная, бідує
І з-під води відповідає :
- Івасю, мій браточку милий,
Я виплисти не маю сили...
Бо камінь з дна не відпускає,
Міцна шовковая трава
І руки й ноги заплела,
На самім дні тяжкі піски
На груди давлять як тиски !
А відьма козлика шукає,
І де знайти його не знає,
Тож гайдука вона гукає,
Й бундючно в нього вимагає :
- Ти зараз же у ліс піди,
І козеня мені знайди ! ! !
А той, то довго, й не шукав,
Усе про всіх він добре знав !
Ще краще знав, ніж про себе,
Бо він раніш служив в СБ !
Тож він до озера пішов
І козенятко там знайшов.
Воно на бережку стояло,
Та й сльози гірко проливало,
Розпачливо у глиб кричало,
І все Оленку закликало :
- Оленко, сестронько моя !
Та випливи ж на беріжок,
На цей зелений моріжок !
На тебе тут чекаю я...
Спаси нас, сестронько моя !
Уже кострища розпалили,
І казани на них нагріли,
Кипить, кипить уже вода !
Ось-ось і буде вже біда !
Ножі сталеві вже готові,
Відьмачка крові хоче, крові !!!
Оленка, звісно, все те чує,
І плаче, бідная, бідує
Крізь сльози так відповідає :
- Івасику, браточку милий,
Я виплисти не маю сили...
Бо камінь з дна не відпускає,
Міцна зеленая трава
Все тіло гаддю заплела,
А ще такі тяжкі піски...
На груди давлять як тиски !
Гайдук почув це, побілів,
І все, одразу, зрозумів :
- Ну ти побач, що тут чини́ться,
То мабуть, відьмі не сидиться,
Карга знать знову бавиться...
Ніяк стара не вдавиться.
Додому, шви́денько прибіг
І тільки вскочив за поріг,
Про все, що бачив і що знав,
Купцю, негайно, розказав !
Купець, відтак, не розмишляв,
Увесь народ, скоріш, зібрав.
І не шуміли й не кричали,
Мерщій, до озера прийшли.
Баграми дно порозчищали,
І сітку в воду завели,
Знайшли Оленку, врятували !
Траву, шовкову, розв'язали,
З-під шиї камінь відтяли́,
І пе́рстень відьмин той зняли́ !
Водою чистою умили,
Диха́ння штучнеє зробили,
І враз, як тільки перстень зняли,
Личи́на з відьми зразу спала !
Оленка три рази́ апчхнула.
А потім сильно позіхнула,
Розкрила очі й ожила,
І стала краща, чим була !
А козлик, з радості, три рази
Окрай води перевернувсь,
Потому встав, і стрепенувсь,
Ще тричі мекнув і, одразу,
В обіймах рідних опинився,
І вже не мекав, не скакав,
А сльози щастя витирав,
Бо в хлопчика перетворився !
Відьмачку швидко заловили,
Щоправда, трішечки побили,
Добряче боки їй нам'яли !
Ще й ременями пов'язали.
А через місяць осудили.
У кліть незламну посадили,
Замок навісили з срібла́ -
То щоби відьма не втекла.
Щоб всі спокійно спать змогли,
Аби малих не ображала,
І більш нікого не чіпала,
Їй сорок літ тюрми дали,
А щоби більш не ворожила,
І там бува, не чаклувала,
Міцний намордник начепили
Ну, правда, на обід знімали...
* * *
Дідусь замовк, бо казка ця
Добігла врешті до кінця,
Тоді дід тім'я почесав,
Чоло насупив і сказав :
Потрібно вам не забувати
З собою воду захопить,
Як з дітьми будете гуляти,
А потім можете ходить !
Гуляти довго й не боятись
Що може дехто, із копитець,
Води поганої напитись !
До цього хочу ще додати -
Не треба язиком тіпати,
Де чоловік, чому сама,
Чи є хтось вдома, чи нема ?
Не треба всім такого знати !
Потому в повен зріст Дід встав
І дужим голосом додав :
- Дівчатка, милії, глядіть,
Свої секрети бережіть,
Не ляпайте всім про своє,
Бо відьми поряд завжди є !
Як хочете спокійно жить
То з ними дружбу не водіть !
Ну, то і я теж не змовчу
І вас хоч трішечки повчу,
Скажу всім тим, хто має вуха :
- Якщо Дід каже - треба слухать !
¹ [i]Медовуха з виноградом[/i] - пимент
(виноградний меломель), Pyment (Grape Melomel).
² [i]Копитце[/i] - виразний, глибокий слід від
копит тварини у снігу або землі.
³ [i]Пруг[/i] - Верхній край якої-небудь
посудини
[i]Автором ілюстрації, ймовірно, є Віктор Чеботарьов (В. Чеботарев), оскільки зображення використовувалося в книзі казок 1978 року з його ілюстраціями.
[/i]
29.12.2021 - 20.05.2021 р.
28.11.2025 - 01.12.2025 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052786
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.12.2025
автор: Родвін