Ця тиша —
не приходить,
вона — як тут вже —
себе видає:
наче свідок
гідний,
у клятві непохитний, —
стоїть, ледь осторонь
і мовчки, —
бо просто є…
І
те, що було,
та не стало його,
стверджує.
Ця тиша,
як меч обосічний, —
по рукоять
устромлений в небо,
міцно,
з розмаху ввігнаний
у живу і теплу
небесну твердь, —
ця тиша засвідчує
духовної близькості —
спорідненості кончину,
і вона
невблаганніша навіть
за невблаганну
тілесну смерть.
Ні осуду, ані жалю —
без-емоційна,
порожньо-мовчазна,
невідворотна —
бо сталася
вже
відбулася вона.
Тиша, як протяг
з м’ятою, —
прохолодна
в ранковій росі трава…
І ні жесту, ні слова:
порожнеча
випила всі слова,
і зяє,
наче порушена —
непорушна
клятва.
І самочинна,
бездумна,
здіймається
і лягає долоня на груди зліва —
де щойно у серці
лопнула німо
жива струна.
І стихла,
розтанула,
вмерла, —
все ще
вібруючи у повітрі,
луна.
Наче у рідному просторі,
у бабусиному дворі,
у завжди
довірливій атмосфері,
хтось закрив
і замкнув наглухо
домашні
вхідні
завжди до того
надійно відчинені
двері…
…Тільки той,
хто насправді був,
може,
зникнувши назавжди,
вирвати з серця
шмат тиші,
що затягнеться,
та так і буде
рубцем
від променя у душі.
Випадково ж дотичні люди
залишать на стежці
змиті дощем сліди
і спогади,
поламані,
як блискавки,
чи миттєві,
крильми
чаїними, дотики
до поверхні води…
05.12.2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052751
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.12.2025
автор: Валя Савелюк