Пушок

Почнімо  так  сей  раз,  хоча  й  не  хочеться.
«Пташиний  базар»  на  Куренівці  –  ключове  всьому.  Завжди  я  просив  батьків  туди  хоча  би  подивитися.  На  вході  корм,  нашийники,  сачки,  гачки,  вудки,  піддувалки  та  інші  причандали:  а  за  тим  поступово  –  черва  на  ловлю,  рибки  в  акваріумах;  а  далі,  нарешті,  такі-сякі  звірі,  голуби,  гуси  та  нутрії    -    та,  нарешті,  коти  й  собаки…
Давно-давно  звідти  ми  вже  купили  ящірки-тритони.  В  результаті,  акваріум,  де  вони  попередньо  вільно  плавали,  поступово  позаростав  водоростями  настільки,  вщерть  запакувавшися  травою,  що  на  той  час,  коли  виникла  гадка  почистити,  ящірки  розчинилися  в  гущині  та  просто  зникли  в  нікуди.  Вони  ніби  розплавились  і  пішли  в  ніщо,  не  лишивши  сліду.  Такий-то  дивний  випадок.  Нікого  не  знайшлося  в  масі  вичерпаної  підводної  трави.  Та,  втім,  велика  справа  ящірки.  То  ніби  черв’яки  з  лапками.
«Пташиний  базар»,  утім,  завжди  відчувався  небезпечним  джерелом  спокуси.
Так,  саме,  раз  ми  з  матір’ю  піддались  і  раптово  придбали  песика.
І  в  нас  з’явився  Пушок.
Не  можу  сказати,  якої  породи.
Після  нього  в  нас  була  Пальма,  пінчер.  Все  життя  своє  до  смерти.  Свавільне  й    цілком  осібне  створіння  з  власними  пристрастями  та  механічними  –  здавалося  –  потягами.  Як  жерстяна  іграшка  на  пружинках,  поки  її  назавжди  не  прип’яли  на  прив’язь.  У  старости    вона  була  невидна,  непомітна,  забута  й  байдужа.  Десь  батько  її  поховав-закопав,  що  теж  ключове  питання  –  про  законні  місця  та  способи  поховати  звірятко  в  ріжних  часах  і  державах…
Пушок  був  зовсім  інший  і  живий.
Він  раптом  і  несподівано  сам  задружився  зі  мною  та  вперто  бігав  поряд.  (Як  із  рівним?  Бо  ж  ми  обидва  –  щенята,  з  його  погляду?  Скільки  мені  тоді  було?    Три?  Чотири?  Не  п’ять,  напевно).
Ба  я  не  звик,  що  хтось  іще  зі  мною  є.  На  той  час,  як  я  пригадую,  я  ще  потерпав  од  переповторної  та  впертої  батьківської  обіцянки  відправити  мене  в  дитбудинок  за  непослухи  –  та  все  подальше  значення  не  мало.  Я  був  один,  мене  лишили  в  самоті.  Я  сам  –  і  тільки  сам  це  мусив  побороти.  
І  раптом  тут  з’являється  Пушок.
До  мене  він  же  по-дурному  причепився.  Цей  злам  набридав  мені(?),  чи  він  заважав(?)  присутністю,  вимагав  уваги(?),  нищив  самоту(?)  –  і  звідси(?)    
виникали  спроби  “відштовхнути”  –  налякати  (не  виходило),  чи  відбити.
Раз  якось  я  посадив  Пушка  у  кошика  та  вкинув  у  суху  канаву,  що  була  серед  нашого  городу,  аби  лишитися  насамодин.
Після  чого  він  захворів.  
Я  був  упевнений,  що  після,  а  то  значить  ВНАСЛІДКУ  цього  вкидання  в  канаву.  Я  мовчки  терпів  і  мовчав  наскільки  змога,  впевнений,  що  саме  я  призвів  Пушка  до  тяжкої  хвороби,  та  нестерпно  мучився  виною  деякий  час,  поки  нарешті  зізнався  матері  про  страшний  злочин,  
Сльози-соплі,  звісно.  (Мабуть,  мені  було  не  старше  4-х?).
Вони  щось  робили,  намагалися  врятувати  щеня,  десь  –  пам’ятаю  туманно  –  якась-то  наче  переказана  сцена,  як  у  хірургічній    палаті.  З  нього  пішли  глисти,  ніби,  так  багато,  що  задушили  його,  та  Пушок  помер.  
По  тому  батько  поклав  його  в  картонну  коробку  та  закопав  на  городі  під  найстаршою  морелею  межи  покручених  коренів.    В  тому  кутку  росла  така  трава:  дрібні  жовті  квіточки,  жовто-помаранчевий  ядучий  сік  стікає,  якщо  зірвати  стебло  –  як  це  називається,  блін,  уже  не  пригадаю).
Я  бачив  і  знав  ДЕ  то  стало.  
Я  поклав  там  цеглину  за  надгробок  і  відвідував  (певно,  мені  було  не  більше  4-х).  
Я  тужив  за  Пушком,  якого  погубив.
Одного  разу  я  побачив,  що  земля  провалилася  –  та  видно  дірку.  Я  розкрив  її,  розтягнув  потрухлий  картон  і  зирнув  усередину  –  й  виразно  добачив  дрібне  зогниле  тільце  мертвого  Пушка,  в  якому  густо  кипіла  біла  трупна  черва.  Я  закрив  і  прикопав  його,  але  побачене  вже  не  відбачиш.  
Звідси  можна,  за  бажання,  пояснити  в  мені  все  подальше  -  від  чотирьох  до  кінця  років.  
І  страх,  і  ставлення,    й  “ідеї”  –    увесь  подальший  розумовий  мотлох.
Звідси,  можливо,  для  мене  –  і  ви  певно  зрозумієте  –  НАЙЖАХЛИВІШИЙ  твір  укр.  літератури  –  “Жучок”,  оповідання  Підмогильного  (мда,  яке  вже  вдале  прізвище…).  
Тут  можна  висловитися  про  те,  як  і  чому,  на  прикладі,  насправді  йде  “критична  оцінка”  твору,  абощо…  Це  нічого  не  міняє.
Коли  мені  заманеться  щось  сказати  про  вами  написане,  пам’ятайте.
Пушок.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052724
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.12.2025
автор: anesstezia