З висоти долинає дивний звук.
Де лісове листя яскраве і падає, немов клаптики світла,
на землю, підсвічуючи своїми променями небесну та земну поверхню.
Якщо ми зможимо чесно, допитливо, сміливо зазирнути всередину себе,
то знайдемо легку цятку на листі, яка горить незалежно від усіх наших
інтриг.
Якщо ми зможеио ближче зблизитися з цим світлом, бути більш
відкритими до нього, воно почне бути нашим провідником.
Там, де колись ми шукали зовнішнього світла для листя душі, тепер ми будемо
дивитися на це світло. І чим більше ми можемо бути відкритими, тим більге
воно буде рости. Спочатку буде здаватися, що воно згасає і зникає. І це буде
важкодосяжне. Але поступово, з часом, це стане звичкою. Чим прозорішими
ми будемо для цієї енергії, тим менше нам потрібно буде маніпулювати своїм життям.
Або ми відчуємо зв’язок з цим світлом, або відчуватимемо себе не на своєму місці,
і це буде нашим провідником. І навіть у нашій найнижчій точці є промінь світла,
який вказує нам шлях. Але якщо ми дійсно зможемо померти в цьому світлі,
воно проведе нас крізь мережі реальності. Ми побачимо, що втратив зв’язок
з ним, ми опинемося у пітьмі нашого маленького «Я». Коли ви опиняєтеся в темряві:
будь - якій ситуації ви робите усе можливе, щоб світло ніколи не виходило
із середини тебе на зовні.
Раптово опинилася у темряві, відчуваючи себе замкненою у чотирьох стінках.
Це гірше, аніж перебувати уві сні. Сон може перерватися, або ти можеш перервати,
щоб він переключився у інший сюжет. Цю темряву нічим і ніким, навіть власними
силами не перервеш. Але я бачу: темний коридор, який біжить у перед кудись
у вічність. В ситуації, в який опинилася, заставляє замислитися. Вона грає зі мною
в гру. Її правила прості: можеш піти назад, але у перед ти наврядче підеш.
Можеш іти уперед й поглинутися вічну темряву та првернутися назд також
можеш. Тільки оберти вірний напрямок.
Звідкілясь холодний вітер дме щодуху. Звичайно, я замерзла. Потроху зрушивши
мене з місця. Хоч і чинила опір, але я опинилася на декілька кроків попереду.
А подумками думала: «я не хочу жити у вічній темноті. Хочу хоч трошки побачити
світло. А ось як засвітити світло всередині себе - і освітити все зовні у цей момен.
Мені було невідомо». З’явилися побоювання, що якщо холодний вітер знову
дуне, я залишуся у вічеій пітьмі. Я знаю, що мушу повернутися назад. Застрягну
там і не вибратися звідти. Мені спала на думку пограти з нею в гру. Набравшись
сміливості я вирішила подорожувати йти темним лабіринтом. Тобто зазирнути
у нього і дослідити кожний його куточок, щоб розкрити таємницю «чорного
церця», якщо я хочу втекти з цієї темної землі. Мені доведеться розкрити темні
стежки, які ведуть у невіданє та потаємне місце, з якого я можу вийти з чорного
лабіринту. Почувши ледвий подих вітру. Я зрозуміла, що у темряві ще хтось
присутній. Попереду себе, я побачила напис з пари: «Що ти побачиш зараз
такого, чого не бачила раніше? Як дивитимися на стіну, яка тебе оточила, і коли
ти загубилася за стіною чи без них? Я побачила у темряві, що кроки переплітаються
з минулими стежками, і в цей момент почувся чийсь шепіт: «все одно йди».
Я все ж несу в собі щось потужне. Тягар минулих прогулянок, яких необхідно
вилікувати - йшовши далі, я часто зустрічала тінь холодного вітру на протязі
довгого періоду. Ось чому я йду, щоб вилікувати свою присутьність в минулих
шляхах, і щоб зруйнувати стіну, на яку я дивлюся постійно. І коли настане
момент і стіни зруйнуються, не губитимуся за стінами чи без них. Кожна дорога
повторюється, щоб освітити погані вчинки молитвами у откровенні із самим
собою. Бо я розумію, що щось відбудеться знову і потягне за собою минулі
моменти, тобто це знак, що минуле повертається тим же шляхом, тільки у майбутньому,
тому і повертаюся у минуле, і починаю все спочатку та хтось не допускає мене
у майбутнє. А це значить, що мені необхідно самостійно повернутися у минулі
спогади, і почати все з спочатку, заліковуючи кожну ранку у будь - якому напрямку.
Бо мій шлях відображає мої наміри та потреби, тільки в минулому. Як зробити
так, щоб відкрився доступ у майбутьому і залишити тільки слід минулого. Просто
дозвольте освітленій стежці вести вас, щоб ті хто входить зустрітися з тими
хто виходить. Просто довгий час йшла і не побачила світла, а тепер хочу світитися
від щастя. Раптом теплий вітер дме підштовхуючи мене йти далі і не втрачати
віру у себе. Він грався зі мною, то дув, то зникав, то йшов уперед зупинявся,
повертався і своїм видихом образ білим туманом малював. Наразі я відчула
щось тепле всередині себе, і навіть коли віддалявмя вітерець, даючи можливості
напитися самостійно світлими силами в собі, а це значить я повірила в себе,
побачивши маленьку точку світла, який почав збільшуватися і перетворюватися
у образ. Спочатку вимальовувалися пальці ніг, ведучи і закликаючи йти далі,
і не зупиняйся. Ви спитаєте, де ти побачила саме таке світло? У потаємному
місці. Де рідко з’являлося, але якщо навчитися бачити маленьку крапку світла
увсередині своєї темної душі і йти уперед, не оглядаючись назад, відразу ж,
зрозумієш ти на вірному шляху. Це яскраве світло поступово зігрівало мою
темну душу. Я зрозуміла, що відбувається важливі зміни всередині мене - настав
час народитися новому світлу, дозволивши йому жити в собі; я точно знаю,
що він ніколи не згасне, а горітиме і освітлюватиме все навколо, і ще яскравіще
сяятиме, аніж раніше, коли я потрапила у темряву. Я не тільки можу прогледіли
спогади минулого у всіх куточках лабіринту, в якому світиться світло від мене.
Я можу всі темні стежки пройти без страху, навіть якщо знаходжусь у темряві
те, що недосліджене і досліджене мною. Ви думаєте, що я полишила темну гру,
яку я грала. Звичайно ні. Я продовжила грати, тільки темна гра змінилася на світлу,
використовуючи відповідне світло, освітлюючи ним у найтемніших дорогах
темного лабіринту. Розпочавши обстежувати шляхи. Кожний поворот ліворуч,
або праворуч, або прямо будуть для мене: кроками випробування. Моя місія
- вилікувати минулі стежки, і поки не вилікую все до останку - не піду далі.
В цій грі якщо порушу правила: опущу руки. Підніматися стане ще ввжче і запалювати
світло в собі, також буде не легко, а це значить вихід буде втрачено. Тобто
шукатиму світло і запал його довгий час. Є ризики, що вітер знову поміняє
направлення. Потроху вітер намалював ноги своїм паровим подихом. І знову,
закликаючи йти далі і не боятися нічого. Я продовжила лікувати все наболіле,
осяюючи темні плями, як тільки поверну чи направо, чи наліво, як тільки піду
прямо чи навкоси, знаєте мені хотілося все-таки ризикнути і піти трохи назад,
і як тільки я наважилася, я побачила що чорні плями були погано освітлені.
Довелося повернутися назад до входу і розпочати все наново, гортаючи сторінки
болю. Зашиваючи наболіле, ставало делалі лешге дихати і вітер своїм паровим
подихом поступово вималюввв повністю образ, який яскраво світився. Паровий
образ показував напрямок і я йшла за ним - освітляючи мені дорогу. Стало
чутно мені, що хтось щось промовив. Мені не здалося, йшовши вперед, я побачила,
що йду вже за сяючим тілом з крилами, світився як ангел світиться вночі, який
говорив зі мною. Він мене вивів з темного лабіринту. Пройдений шлях вилікуваний
світлом, а спогади минулого залишили легкий спогад. Тепер я точно знаю,
що в темряві світло може і повинно існувати. Існують можливості повернутися
у темний лабірин, лікуючи наболіле. Світло лилося крізь листок, який дивився
на небо з власного сонячного куточка. Воно очищає темний бік цього освітленого
листка. Раптом, вітру здавалося, доромагав рухати листя. І яких ти торкаєшся
його своїм крилом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052447
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.11.2025
автор: NaTa Ly