Cадок роздягнувся, бо тисне самотності ноша,
І навіть калина згубила багряне вбрання,
Така гірка вдача, хоч червонощока й хороша,
Вітри із дощами оголять гілки навмання.
Сім’єю гуртуються в небі обвуглені хмари,
І соколом хижим між ними негода снує,
А там за содолою заздрість і кривда до пари,
Шепочуть прокляття… (між ними взаємність все ж є).
Потріскались пучки від праці у неньки-землиці,
По груддю-багнюці тікає в поля листопад,
Бо запакував обладунки свої на полиці,
А у порожні не годиться очікувать свят.
Віддавна між люду існує народне прислів’я,
Що осінь, завжди за собою негоду веде,
Щоб вельон з туману прикрасив журбі посивіння,
Й забрав у минуле, щоб не відшукати ніде.
[i]23.11.2025 [/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052414
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.11.2025
автор: Інна Рубан-Оленіч