Світить сонце, квітують квіти,
Краса навколо, сміються діти.
Вітерець тихо шепоче з полем,
А народ плаче, пройнявшись болем.
Як лячно в небо дивитись стало-
Зірок не видно, усе пропало.
Заполонив небо їдючий дим.
Як тепер бути, як жити з ним.?
Як зберегти планету нашу?
Як зупинити нелюдів рашу?
Як в голови втлумачити дурні,
Що все живе, допоки ми живі.
Що кожна квіточка і кожен пелюсток,
Лиш до живого тягне свій роток.
А ми що робимо? І хто ми є?
Щоб так нівечити усе живе.
Перетворились ми в ходячі трупи.
Не відчуваємо ні радості , ні муки.
А ворог шаленіє по -звірячому.
Оскал зубів показує незрячому.
Вся Україна попелом повита,
Розтерзана, розбита і роздіта.
Хрести й могили залишаєм внукам.
Коли ж засвітить нам тая наука,
Що треба всю планету зберегти,
В любові й мирі жити і рости.
Наїстися не можна людям ситим.
Не можна одягнутись в диряві оксамити..
Не можна міряти без дна мірилом.
Не можна війни подружити з миром.
Потрібно просто жити, розгорнувши крила,
Щоб з квітами зростала Україна мила.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052361
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.11.2025
автор: Надія Тополя