Взяв за руку мене листопад
І веде у задимлену зиму,
Де сніги, наче спогадів сад,
Зачаїлись у серці незримо.
А душа, як надбитий кришталь,
Тільки світло збирає у злами.
Отака незнищенна печаль
Проростає новими світами.
І стою на межі білих днів,
Де вже вітер дощі пересіяв.
Де, здається, що й слів, і вогнів
Не лишилось... А є тільки віра.
Та мороз, наче скульптор без сну,
Ліпить обрії, гострі і білі.
Входжу я в порожнечу сумну,
Як у храм, де живуть заметілі.
І дивлюсь, як прощаються дні,
Як тікає із вітром надія…
І примарилось, що у мені
Ще росте — недоплакана мрія.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052358
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.11.2025
автор: Незламна