Все коротшає відстань між нами.
Я – мультяшний герой і мене
з ніг збиває дитяче цунамі.
Божа кара прийшла й не мине.
Захлинаюся хвилями слави,
мов старенький дірявий баркас,
Я – заручник скаженого сплаву.
Це – життя. Без казок і прикрас.
Б'ю на сполох: "Агов, Афродіто!
Спінь водойму і винеси в штиль!"
Зусібіч підбираються діти
і стискається коло із хвиль.
Натовкли – аж в очах сизо-сизо...
Мов воли зголоднілі, ревуть
схарапуджені зграї харцизів!
Мить – і голову з мене зірвуть.
Не здолав би навалу цю Усик,
дременув би і сам Вірастюк!
Я ж тримаюсь, – нескорений Смурфік.
І тримається в роті матюк.
За язик ухопився міцненько
і не ладен зірватися з вуст!
Ти у світ привела мене, ненько,
щоб у ньому, мов дуб, я загус.
Щоб, крислаті розправивши плечі
і напруживши м'язи усі,
повиносив на берег малечу,
щоб отверднув – не збивсь на кисіль.
Тож в останній шаленій напрузі
обернуся у Халка за мить.
Я вас завжди любитиму, друзі!
Хоч тепер після вас все болить...
© Сашко Обрій.
19.03.24
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052311
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.11.2025
автор: Олександр Обрій