Притихнув ліс осінньої доби.
Стоїть безлистий. Лиш дуби,
Ті, що глухими звуться, шелестять,
Та поміж себе гомонять.
Що крони пишні в сосен із глиці,
Попід ними зелениці.
Поодинокі польські - останні,
Із лісом у поєднанні.
Ростуть, так призначено по роду,
В дощовицю-непогоду.
У небі сонце заледве гріє,
Ген, у високості, мріє.
Сіріють хмари на горизонті...
Тут, на землі, всі ми - гості.
Чекаємо весни після зими,
Що вже стоїть за ворітьми.
27.11.25
світлина: Валентина Ланевич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052251
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.11.2025
автор: Валентина Ланевич