Ниви мчали під вершником й попід конем,
бронзовіли вгорі понад ними
ребра й вим'я корови, підсвічені днем,
і сріблилася зорями спина.
Та уперто не брався коров'ячий сон,
впились в небо півмісяцем роги:
вершник з'явиться – стріне його молоком,
щезне – знов виглядає з дороги.
Так минали віки, а корова і степ
все вояку чекали обоє.
Й вік за віком новий зголоднілий аскет
повертався до вимені з бою.
Сонце гріло терпляче вояку й коня.
Зорі в сон проводжали піснями.
Світ по колу крутився і біг не спиняв
між походами, вим'ям і снами.
Кінь без вершника якось вернувся з боїв.
Покотилися сльози в корови.
Загучали тоді сурми суму її
і світанок плачем розпороли.
Не журись, годівнице, дійницям твоїм
довго в сиротах не порожніти!
Вершник зіркою сяє мільйонам створінь,
замість нього ж – прийдуть його діти.
Із сонцями ранковими замість ікон
на чубах, на щоках і на конях
будуть жадібно пити твоє молоко,
кожен всміхнений, дужий, мов сонях.
Вечір бронзою вершника в полі залляв.
На чолі – стигле сонце-корона.
Мов з ікони зійшли воїн, коник, земля,
місяць, зорі, і вим'я, й корова.
© Сашко Обрій.
15.03.24
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052221
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.11.2025
автор: Олександр Обрій