Нема ресурсів нервів, вичерпались десь,
У серці місце залишилось лиш для рідних.
Із давна ділить хтось нас на багатих й бідних,
Як календар на чорний і червоний день.
Зникає світло у будинках і очах,
Щодня лякає нас мережа темнотою…
А я лиш вдячний тим, хто не кидає зброю,
Хоча можливо й виникає це в думках.
На них надія вся, аби на цій землі
Навік залишилась ще нація героїв,
І не були так схожі внуки на ізгоїв,
Й ніколи діти вже не гинули в війні.
Лежить щоденно досі прапор на труні,
В сльозах хоронимо убитих за свободу…
І бачим в той же час, як влада від народу,
Краде мільйони нагло і бере собі.
Чомусь, давно мене вже не дивує сюр,
Одним багатства й гроші зроблені на крові,
А іншим хліба досить і пів жмені солі,
Та хай пливуть подалі, веслами гребуть.
Наш човен йде, на жаль, тихесенько на дно,
І комусь з нас, вода дійшла вже попід горло,
Та тільки влада наша, як у фільмах «порно»,
Нас всіх і всюди має й далі все одно.
Де їхня совість нині…Й наша де межа?
За кого наш народ вважають у Європі,
Вже скоро буде більшість повністю у попі,
Бо завжди різна в нас із владою мета.
Нам перемогу треба, захистити рід,
Щоб не з історії всі знали про державу,
Яка цінує мир, і націю, і славу,
І мови кращої у світі дивний спів.
А, що потрібно цим безсовісним панам,
Які ні Бога не бояться, ні народу?
Я непогано знаю українську мову,
Та все ж боюся дати волю я словам.
Бо заслуговують ті «слуги» матюки,
Міняють крісла часто, партії, посади,
Та, з часом, всі стають звичайні казнокради,
Нас обкрадаючи повсюди залюбки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051877
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.11.2025
автор: Ярослав Ланьо