Початок літа… за вікном вже ясно. Сонячні промені проникають крізь тонкі блакитні фіранки, досягають ліжка. Деякі з них торкаються милого личка із задерикуваним курносим носиком, пестять світле кучеряве волосся. Проміння торкається її повік, змушували розплющити очі. Вона ледве відкрила їх і потягнувшись, повернулася на бік.
Ось уже й ранок, напевно буде гарний день. Літо, яскраве сонечко, блакитне небо і багато-багато квітів, ось що тепер буду малювати. Цікаво, мама спить, чи вже прокинулася? Напевно прокинулася, але швидше за все, ще ніжиться в ліжку. А так хочеться до неї, залізти в теплу постіль і її обійняти.
Вона згадавши, посміхнулася. О! І мені так хочеться, мабуть, як маленькому пташеняті під матусине крило. Вчора з мамою ходили в парк, випадково біля куща почули цвірінькання пташеня цікавості зазирнули в кущ, а там, у гніздечку цвірінькав маленький горобчик. Він ледве відкривав оченята, цвірінькав, кликав на допомогу. Потім, ми швидко відійшли, як подалі. Присівши на лавку, стежили, чи скоро прилетить його мама. Але нам не довелося довго чекати. Як ми тільки відійшли, вона відразу злетіла з дерева, пострибала біля куща і зникла серед гілок. Він більше не цвірінькав. І я так хочу, але звати ж на допомогу не буду.
Її блакитні очі засвітилися радісним блиском. Вставши з ліжка і підтягнувши штанці піжами, злегка погойдуючись, попрямувала до спальної кімнати батьків.
В цей час Світлана вже не спала, переглядала журнал »Мама і малюк». Адже їй до пологів залишилося два місяця. Коли народилася Віка, вони мешкали в селі, їй допомагала мама. Як же нині все буде? В душу підкрадається занепокоєння, чи зможе одна справитися. На чоловіка мала надія, щодня з ранку й до ночі на своїй фірмі по технічному обслуговуванні машин. Щоразу додому приходить зморений, голодний, як вовк. З однієї сторони добре, що вдома з донечкою, має час приготувати їсти. З іншої сторони, все дуже погано, адже доня не ходить у дитячий садочок, а їй восени йти в школу. Ляжу в лікарню, знову доведеться навантажити маму. Якби ж молодша, а то ж роки беруть своє. Та ще ця гіпертонія її мучить.
Під дверима, віка прислухаючись, зробила декілька кроків, трохи відхилила двері,
- Мамо, до тебе можна?
Донька перервала її думки. Відклавши в сторону журнал, посміхнулася,
-Ти вже прокинулася? Ну добре, йди приляж біля мене.
Доня рукою поправляє своє волосся, підійшла до ліжка.
- Ти тільки обережно,- подвинувшись, попередила Світлана.
І гладячи її по голові, продовжила,
- Будь обачна. Дивись не штовхни мене.
І все ж, ще трохи повернулася. Доня мило посміхнулася, лягла поруч, зазирає в очі,
- А що тобі братик не дає спати? Знову товкається. Мам, дай я послухаю який він вередливий.
- Ну що ти, донечко, він зовсім не вередливий. Це так повинно бути. Це він дає зрозуміти, що з ним все гаразд.
- Ось бачиш, я недарма намалювала лелеку. Ти мені тоді розповіла, що є така прикмета, якщо до кого-небудь прилетить лелека, значить народиться дитина. А я знала, що в мене буде братик,
- Звідки, сонечко моє?- уважно, трохи з подивом, зазирнула в її очі.
- Ось знаю і все,- поцілувала в щоку, обійняла, хитро подивившись,
- О! Мам, дай я послухаю, як він стукає.
Злегка посміхаючись, взяла руку доні, легенько приклала до себе. Затамувавши подих, хлопала оченятами, прислухалася. За декілька секунд від неї відсунулась,
- Ні! Нічого не чую. Він не хоче, щоб я його почула.
- Напевно заснув, ось ти його й не чуєш, - відразу вразила, хотіла обійняти її.
Але вона, надувши губи, злізла з ліжка,
- Піду до себе.Ти все одно його будеш більше любити, чим мене. Я знаю. О! Ти сьогодні зможеш мені олівці заточити? Майже зовсім стерлися.
- Ну звичайно, моя маленька художниця. Тільки спочатку поснідаємо.
Проводжаючи її поглядом, цікаво, чому так часто каже, я знаю. І цей її малюнок з лелекою, ще до зачаття дитини. Твердила, що буде братик. Раптом згадала, як недавно стояла за її спиною, побачила малюнок. Дівчинка з жовтими кучерями стоїть на кладці біля річки і підписано – «це я». Дивно, адже одну до річки ніколи не пускали і звідки взялася кладка? Фантазії. А може скучила за річкою, хоче в село до бабусі. Так, там красиво і мені б туди поїхати, свіже повітря та й спокійніше, чим у місті. Але одного Руслана залишити не можна, йому відразу, про себе дасть знати гастрит.
На кухні свистить чайник… Віка, вже одягнена в сині шорти і жовту футболоку, їсть вівсяну кашу на молоці. Трохи замислюючись, звернулася до неї.
- А ти мені казку прочитаєш?
Мати виключила чайник, здивовано,
- Що зараз?
- Угу! А що не можна. Мені так хочеться малювати, але тиша мене лякає. А мультики набридли. І взагалі, хіба казки можна читати тільки на ніч?
У відповідь, зсунувши брови, заперечила,
- Але чому? Я просто повинна приготувати їжу, а вже потім…
Віка встала із-за стола, злегка заплющила очі і тут же їх відкрила,
- Дякую. Все було дуже смачно. Мамо, я тебе чекаю.
І злегка нахилилась, вона розвела руки в сторони,
- Я, як літак полечу і з висоти горобчикам кину зернят.
- Добре, тільки обережно на балконі!
- Не хвилюйся, там мені нічого не загрожує. Я їм у коробочку насиплю, а сама за дверима сховаюся. Буду милуватися, як вони один за одним будуть прилітати, цвірінькати і клювати зерна. Потім, я їх намалюю.
Минув місяць, дні проходили без пригод. В гарну погоду, після обіду ходили в парк. Дівчинка майже щодня малювала квіти, сонце, безхмарне небо і навіть намагалася красиво намалювати птахів.
А час поспішав. Світлана не дуже добре себе почувала, набрякали ноги, тому останнім часом у парк не ходили. Більшу частину часу, на балконі Віка займається малюванням.
Одного разу в обід, Світлана насипавши для доньки гречаний суп, погладила по голові,
- Я їсти не хочу, піду приляжу. А ти моя молодчинка, сама поїж і може мультики подивишся?
В очах доньки смуток, похмуре обличчя, важко зітхнувши,
- Йди мамочко! За мене не хвилюйся. Я вже велика. А в тебе ноги набрякають з-за братика? Це що назавжди?
- Ну що ти, сонечко, це інколи так буває, з часом все минеться.
Вона пішла, але не в спальну кімнату, а на балкон. Похмуре обличчя доньки, її схвилювало. Адже пару днів назад, ше весела була, посміхалася, сміялася, а це ходить, як у воду опущена. Цікаво, що сьогодні вона малювала?
На маленькому столику лежить два малюнки. На одному з них, зображена висока зелена трава і блакитне небо з оранжевим сонцем. І три фігури, підписано; тато, мама, братик. Цікаво, а чому себе не намалювала? Другий малюнок, іще більше здивував. Річка розмальована в сірий і темно-синій колір. А небо майже все затягнуте чорними хмарами, здалеку, в куточку червона стріла. Такою грозу уявила? Дивно, буквально три дні минуло, як була гроза. Але ж небо не було таким.
З балкона дивилася вдалину. Бажання відпочити, зовсім відпало, хоча почуваюся не дуже добре.
В цей час почула, як донька включила телевізор. Дивиться мультик, «Губка Боб квадратні штани».
Зайшовши в кімнату, побачила, як вона на дивані, напівлежачи, простим олівцем в альбомі, намагається щось накреслити. Вона злегка торкнулася волосся, зробила зауваження,
- Віка, ти ж знаєш, я тобі забороняю малювати в такому положенні. Ну трохи відпочинь, адже в тебе й так багато малюнків.
Не заперечила, вона відразу зручно всілася, посміхнулася,
- Нічого, зате це буде пам'ять про моє дитинство. Хіба не так? Ти ж їх не викинеш?
- Ну що ти! Вони завжди будуть у твоїй кімнаті. Розставимо по поличках. Скоро підеш у школу, для малювання матимеш менше часу. Підростеш, станеш дорослою, будеш сама дивуватися своєму таланту. Ось тільки до тебе запитання. Чому на малюнку така темна річка? І на другому малюнку нас підписала, а себе що, забула намалювати?
Раптом змінилася на обличчі, її погляд здався задумливим, дивиться у вікно,
- А мене там немає. Я в бабусі буду, що тут незрозумілого? Мам, а, як ви братика назвете?
- Ну, коли народиться, тоді всі троє й виберемо йому ім’я,- погладивши по голові, поцілувала в чоло, продовжила,
- Ну я піду, щось втомилася.
Минуло близько тижня, Світлана зазирає на доню, дивується. Все ж сім років, не п’ять. Можливо так дорослішає? Стала замкненою і вже дуже слухняною. А може це на краще.
Вона в який раз хотіла додзвонитися до мами, але телефон знаходиться поза зоною. Так, зв’язок звичайно не кращої якості. Дивиться на календар, а ще день-два і малюк з’явиться на світ.
Буквально на другий день, Віку розбудив тато,
- Донечко, розплющ очі, прокидайся. Я вже готовий тебе відвезти до бабусі.
- А що мама вже в лікарні?- різко зірвалася з ліжка.
Обома руками протерла очі. Виправивши волосся, дивиться на нього.
- Ні, вона вдома. В рюкзакові твої речі. Ми так вирішили, вона завтра поїде в лікарню, а я тебе сьогодні відвезу.
Вона раптово часто закліпала очима, трохи жмурячись, ніби згадуючи,
- А альбом і олівці поклала?
- Ну звичайно, не хвилюйся! І казки поклала, там тобі бабуся буде читати. Та й сама більше вчися читати. Нічого не забули, не турбуйся.
Одягнувшись, вона побігла в спальню батьків. Світлана лежить у ліжку,
- Я себе не дуже добре почуваю, проводжати не буду. Ти ж знаєш, як важко підніматися на п’ятий поверх.
Донька, розставивши руки, в бажанні обійняти, потягнулася до неї. Вона нахиляючись, шепотіла на вухо,
- Ти моя молодчинка, все розумієш. Я думаю ти і бабусю не будеш засмучувати. Будеш слухняною, акуратною дівчинкою і одна від будинку далеко не ходи.
Вони обіймаючись, поцілувалися. Віка відійшовши в сторону,
- Мамо, ти така красива, я тебе дуже люблю. В мене до тебе є прохання, коли народиться братик, ти відразу назви його Дімою.
Світлана ніжно подивилася, посміхнулася,
- Приїдеш від бабусі, от тобі і виберемо ім’я, я ж вже тобі про це говорила.
Вона, забравши рукою красиві кудрі, в сторону нахилила голову,
- Якщо чесно, мені не дуже хочеться самій їхати до бабусі, от якби з тобою. Але якщо треба, значить треба, потерплю. Справді, чи довго пробудеш у лікарні, це ж невідомо. Я тебе дуже прошу, назови Дімою.
Погладивши доню по голові, уважно подивилася в очі,
- І чому ці очі стали сумні? Я обіцяю, ти там довго не будеш.
- Ну все мам, бувай!- махнула рукою, трохи нагнувши голову, пішла до батька.
І чому така сумна? Дивлячись їй вслід, думала Світлана. Адже раніше тільки й розмов, поїду до бабусі, адже там так добре, так красиво.
І по дорозі в село, Віка з машини зазирає у вікно. Все більше задивляється до неба, раптом запитала,
- Тату, а до бабусі додзвонилися?
- Ні, це буде сюрпризом. Навіть не не знаємо, як вона там, чим займається, як її здоров’я.
- Ну, якщо б я була пташкою, полетіла в піднебесся, точно б бабусю бачила. Нехай навіть крихітною, зате б ми знали, чим вона займається. Або качок годує, або в городі бур’ян вириває.
- Ох, ти в нас і вигадниця,- він злегка, в сторону повернув кермо, продовжив,
- Ось і селище. Подивися в садку яблуні всі в яблуках, оце так врожай!
Тільки ти не дуже налягай на яблука, особливо, якщо будеш пити свіже молоко. Знай, тоді яблука не можна їсти.
Вона замислюючись, зазирає у вікно, не поспішаючи заговорила,
- Мені мама цілу лекцію прочитала, як я маю поводитися. Так ми з бабусею, якби й не сварилися. Нарешті мене дочекається. Раніше, коли розмовляли по телефону, говорила, що скучає. Радітиме моєму приїзду.
Машина злегка погойдувалася. Донька, сидячи на задньому сидінні, теж інколи схилялася, то в одну сторону, то в іншу, дивилася вперед,
- Оце так гойдає. Жах, які ями по дорозі, як тут машини їздять? І чого так далеко наша бабуся забралася.
Він засміявся,
- Ми в дорозі рівно одну годину. Не так вже й далеко, зате ліс і річка майже поруч. Мама дуже сумує по селу, все згадує, як з дідусем по гриби ходила та в річці купалася.
Марія Петрівна не здивувалася приїзду гостей, адже знала, що дочка має скоро народжувати. Обіймаючи і цілуючи онуку, сказала,
- Вже п’ять днів, як щось із зв’язком, ніхто із селища ні до кого не може додзвонитися. Кажуть йдуть роботи. З дня на день обіцяють зробити, але вже побачимо.
Вона в сумку склала гостинці, піднесла до машини,
- Руслан, ти там дивися, їдь обережно, не гони машину. Коли народить, постарайся нам зателефонувати. Та я й сама буду пробувати вас набрати.
До нього підійшла Віка,
- Татусю, я тебе дуже люблю. Нахилися, я тебе поцілую.
Посміхаючись, взяв її на руки,
- Ну що моя принцесо, придумала чим будеш бабусю розважати?
Вона поцілувала його в щоку і одночасно моргнула двома очима. Чолом торкнулася його чола і тихо маже шепотом,
- Чим-чим, ти ніби не знаєш, вона любить мої малюнки. Послухай, я мамі казала, хочу щоб братика назвали Дмитриком. Це красиве ім’я, нехай знає, що це ім’я, я запропонувала.
Він, погладивши по голові, поставив на землю,
- Ти сама йому скажеш. То я поїхав, думаю через днів п’ять ти будеш вдома.
Ввечері, вони з бабусею пішли до річки, нагадали качкам, що час повертатися додому. А ті, подавали звуки, махаючи крилами, один за другим, виходили з води. Вони пропустили їх вперед, Віка весело махаючи обома руками, їх підбадьорює,
- Ой, які ви гарні, травички наїлися, вдосталь накупалися, Пора вже й спатоньки.
Марія Петрівна, йшла недалеко позаду, любувалася онукою. Яка мила дитина, скоро в школу, розпочнуться муки. Цей час так швидко летить. Чи дочекаюся її щасливою побачити, чи доживу я із своїм тиском до її весілля, а так би хотілося.
На обійсті, біля буди лежить старий пес. Сірий уважно за всім спостерігає, що діється на подвір’ї. Віку він любить, але йому піднятися, напевно було ліньки. Хоча дуже любить, щоб його погладила по оголові, дала шматок хліба. Онуці не потрібно було нагадувати, вона знала, що кожного вечора його потрібно погодувати хлібчиком. І нині, перед тим, як йому дати, шматочок відрізала собі. Хитро зазирнувши, підійшла до нього,
- Ну що, на мене не сердишся? Ну ти ж не жадібний, бабуся й мама кажуть потрібно ділитися.
Марія Петрівна засміялася,
- Ото вже хитренька! Ану, на ще цей шматочок, йому дай. Я теж поділюся і я не жадібна.
На столі альбом і олівці. Присівши на стілець, олівці складає в коробочку,
- Бабусю, а пішли завтра до річки, я хочу качок намалювати у воді.
- А чому не підемо? Підемо. У нас трохи далі, за очеретом є кладка, є, рибалки зробили. Я ноги митиму, а ти будеш купатися. Якщо вода не буде холодна. Тільки без мене, ні в якому разі не заходь. Пісок тільки скраю, а далі глибоко.
- Ну все, час пити молоко, зуби чистити та будемо спати лягати. Я тобі маленьку казку прочитаю. Бачу вже очі втомлені, втомилася за цілий день.
Ранком, Віка прокинулася від співу півня. Посміхаючись, хихикнула і встала, як Ванька-встанька. Відразу залізла на стілець біля відчиненого вікна. Ледве не висунулась з нього,
- Ей! Що співаєш, спати не даєш! Ти напевно пшенички хочеш?
Знявши нічну сорочку, одягла літню сукню рожевого кольору. В цей час, Марія Петрівна готує вівсяну кашу на молоці, почувши онуку голосно кличе,
- Віко, я тут, на кухні.
Підстрибуючи, вона підбігла до неї.
Побачивши онуку, привітно посміхнулася,
- Ну, ти в цій сукні немов принцеса, а кучері заплуталися, потрібно в порядок себе привезти.
Вона відразу повернулися піти,
- Це я знаю, піду все зроблю.
буквально через п’ять хвилин, вже вмита й причесана сидить за столом. Набираючи в рот повітря, дує в кашу, облизує ложку,
А курочкам і півникам ти дала пшенички?
- Звичайно дала. І Сірого без тебе нагодувала. Ти так солодко спала. А твої шовкові кудрі на подушці, ну точно, як у принцеси.
У відповідь, на неї тільки задоволено зазирає. Примруживши очі, морщить ніс,
- Ну прямо таки принцеса…
І відразу замовкла. Доїла кашу, вставши із-за столу,
- А де телефон? Я наберу тата, скажу, що в мене все нормально.
Марія Петрівна здивувалася,
- А чому не маму?
Онука знизала плечима,
- Ти що не розумієш, зараз маму турбувати не можна. Тато сказав, якщо щось потрібно, щоб дзвонила до нього.
Вона декілька раз набрала номер, але так і не додзвонилася. Показавши телефон, сказала бабусі, що немає мережі.
І відразу до неї, розчарованим голосом,
- Я піду, горобцям дам зернят. Я вдома завжди їх годую.
Бабуся заперечила,
- Та вони вже біля курей наїлися, подивися на дах сараю, бач, як весело цвірінькають та своє пір’ячко чистять. Краще сходи в садок, з’їж чорної смородини, вона з куща смачніша.
Після обіду вони пішли до річки. Йти по стежці через городи, не більше п’яти хвилин. Альбом і олівці, вона віддала бабусі, вирвалася вперед. Стоячи на кладці, догори підняла руки, сказала,
- Ой, яка краса! Мені здається, я руками дістаю блакитне небо!
Опустивши руки й трохи голову, задивилася на воду,
Подивися, як в річці блистить вода! Сонячні промені так глибоко світять і навіть рибок видно.
Цей день був прекрасний, сонячний і теплий. Віка два раза купалася в річці. Недалеко від неї, по коліна у воді стояла бабуся, примружившись від сонця, кожен раз нагадувала,
- Далеко не йди, там глибоко.
Після купання, з насолодою їли варені яйця і пили молоко. Потім, сидячи на кладці, Віка щось малювала в альбомі. Під вечір, збиралися додому. Марія Петрівна, зайшла на кладку, вгору підняла телефон,
- Віка, здається зараз додзвонимося.
Вона поговорила із зятем, дала телефон онуці. Та солов’їним голосом, розповіла, як у неї минув день.
Руслан їм повідомив, що дружину завіз у лікарню.
Минуло три дні… вони були на кладці, вже збиралися йти додому, раптово пролунав дзвінок. Посміхнувшись, Марія Петрівна натиснула зелену кнопку. В цей час, Віка в коробку збирала олівці, зазирає на бабусю. Здивувалася, що спочатку, вона розмовляла весело, а потім раптом змінилася на обличчі.
- Я все зрозуміла. Ну, як вона? Ну добре дзвони, може якраз буде зв’язок. Ні. Добре. Бувай.
Віка, в недоумінні дивиться на неї, запитала,
- А що, зі мною говорити не буде?
- Я тебе вітаю, в тебе є братик, а в мене онучок.
Вона поспішила до неї, обійняла за талію,
- Ура, бабусю! А я йому, вже ім’я придумала, назвемо Дмитриком.
Вона, обійнявши обома руками плечі онучки, намагається приховати сльози. Чи жарт кесарів розтин. Хоча б все було нормально. Звичайно, хлопчик чотири кілограма вісімсот грам, богатир! Як вона бідненька, тепер на руки його зможе взяти, коли так порізана. Господи, допоможи їй в цю важку хвилину. Ховаючи очі, подивилася в сторону. Раптом біля очерету помітила човен, відволікла онуку,
- Дивися, он там,- показує рукою,- Подивися, а ми не помітили рибалок і вони мовчать, не визнаються.
Вона голосно запитала,
- Ей, дід Федір.Ти, чи що?
- Чому мовчите, хоча б привіталися.
Дід крутив спінінг, до неї голосно,
- Вже додому збираємося. Боялися рибу налякати. А я дивлюся, це що онука приїхала?
Вона, злегка почервонівши на обличчі, майже кричить,
- Так! А що не пізнав?
У відповідь, він кивнув рукою,
- Не пізнав, підросла за рік.
Віка, задравши голову запитала,
- Дід Федір, це той, який в тому році мене черешнею пригощав. А з ним, що за чоловік такий високий?
Вона погладила її по голові,
- Цей чоловік, його син Андрій. Вони тут недалеко мешкають, третій будинок від дороги.
- Ого! Дід такий низенький, а син такий високий!
Марія Петрівна взяла її за руку,
- Так буває, старенькі ростуть вниз, а молоді вгору.
Онука хихикнула,
- Ну бабушка, скажеш таке…
Минула кілька днів. Віка разом з бабусею обходить господарство. Марія вдень, хоч трохи, але приляже відпочити. Просила її, щоб тихо малювала, скаржилась, що погано почувається, хоча від дітей це приховувала. Але в дівчинки зникло бажання малювати. Швидкими впевненими штрихами накидає ескіз, але красиво прикрасити не вдається. Все здається похмурим, хмари майже торкаються води, ніяк не могла підібрати колір, щоб вода була світліша. Хоча по ній і малювала біле латаття, але пелюстки виходили досить темні. Вкотре зазирає в телефон. Їй так хотілося почути голоси мами й тата. Але бабуся попередила, що мама в лікарні затримується, тож ще треба трохи почекати. Що можливо і мама з братом, відразу після лікарні приїдуть сюди.
Із зв’язком знову проблеми, це дратувало Світлану з Русланом, адже вони чекали дзвінка. І Марія намагалася набрати, але нічого не вийшло.
Зранку чудова літня погода. Хоч місяць серпень, але вдень і вночі було досить тепло. Але ближче до полудня, по небу зібралися чорні хмари. Марія Петрівна, ще зранку капала сердечні краплі,
- Знаєш, це напевно на мене так погода діє. Мабуть знову тиск, я піду приляжу.
Наляканими очима, на неї дивиться Віка,
- Бабусю, а може швидку допомогу викликати? Тут теж набирають сто три?
- Та ні, я полежу, все минеться. Тим паче мережі знову немає, хіба що спробувати піти на кладку, подалі від лісу, там з’явиться.
Віка сиділа біля неї на маленькому стільчику, взявши за руку,
- Ну трохи полеж, може й правда минеться.
В цей час, з пологового будинку Руслан забрав дружину й сина. Вони вирішили, що її відразу повезе до мами. Хоча б на пару тижнів, щоб після лікарні трохи зміцніла. Та й доня буде поряд, при нагоді допомагатиме, всім буде спокійніше.
Віка роздивляється книжку з казками, вже вкотре з тривогою подивилася на бабусю. Вона лежала із заплющеними очима
Її очі забігали по обличчю, здалося, що вона не дихає. Рукою доторкнулася до щоки, до неї тихо,
- Бабусю… бабусю!
Але вона не реагувала ні на її руку, ні на слова. Вже крикнула,
- Ти мене чуєш?
Маленька рука потягнулася до телефону. В голові гуділо, по тілу розходився холод. Подзвоню татові, ні напевно визву швидку допомогу. Вона кілька раз намагалася визвати швидку допомогу, але зв’язку не було. Ніби пташка з клітки, вискочила на вулицю, декілька крапель дощу потрапило на обличчя. Хвилюючись, зазирає на небо, з усіх сторін насунулися чорні хмари. Її опанував страх невідомості.
- Треба йти на кладку, може там є зв’язок, умовляє себе по дорозі, шепоче,
- Почекай бабусю, почекай рідненька, я швидко, я встигну.
Великі, холодні краплі падають на обличчя, на шию, стікають на тендітні, маленькі плечі, мочили сукню. Захекавшись, вона підбігла до кладки, назустріч їй, йшли, ті ж рибалки. Дід здивувався,
- Ти що, під грозу купатися прийшла? А де бабуся?
Стримуючи сльози, на ходу відповіла
- Бабусі треба швидку визвати, їй дуже погано, лежить і мовчить.
Швидко рухалась по змоклій кладці, підійшла до середини і з телефоном підняла руку вгору. Але на телефоні було лише дві смужки.
Дід Федір зупинився й до сина, Здається дощ вщух. Трохи зачекай, їй потрібно допомогти. Он гроза буде, а вона з телефоном, це ж небезпечно. Йди до неї, ти ж вищий за мене, я почекаю і вже разом підемо. Потім ти додому, а я з нею піду, подивлюся, що там з Марією.
В цей час, Віка подалася вперед, не помітивши, стала на краю кладки і раптом послизнулася, випустила телефон.
- Ой,- вирвалося з грудей.
Намагалася піймати, але похитнулася, вмить послизнулася, впала в річку.
На кладці лежить телефон. Андрій на руках ніс дівчинку, поклав на траву. Федір швидко підбіг, але жахнувся, на скроні сочилася кров, тіло декілька раз здригнулося і витягнулося.
Андрій вже був на кладці, визвав швидку допомогу і відразу виключив телефон, повернувся до них.
Небо почервоніло, сліпуча блискавка розпорола його навпіл. Миттєвий вибух полум’я з іншого боку річки, блискавка потрапила в дерево. Перед дівчинкою, Федір впав на коліна, не міг стриматися, плакав, ридма ридав. На руці дівчинки, Андрій перевірив пульс, - сказав удушливым голосом,
- Ні, вже пізно, вона мертва.
Гроза знову, небо перерізала навпіл, сильний гуркіт раскотився і помчав вдалину.
Вони обоє плакали. І плакало небо, пустився сильний дощ. Нізвідки з’явився сильний вітер, дощу придав сили. Їм здавалося, що йому не буде закінчення, промоклі наскрізь, собою закривали її тіло.
Хвилин двадцять, лило неначе з відра. Коли дощ вщух і одночасно притих вітер. З-під перевернутого відра, Андрій дістав ганчірку, з неї витягнув телефон,
- Потрібно поліцію визвати. Ой, та по такій дорозі спробуй добратися. А швидка в сусідньому селі, так що має скоро бути. Я сказав адресу Марії.
Дід, з опухлими очима, хриплим голосом ледве заговорив,
- Ти тут порсидь, а я піду до Марії, на хвилину заскочу додому, штани, сорочку, переодягнусь, ато кепсько мені буде, не молодий же.
Коли від грози засяяло все небо, раптово заплакав малюк.
Батьки Віки встигли доїхати до села. Біля саду, Руслан зупинив машину,
- Трохи почекаємо, нехай гроза та дощ пройде, майже нічого не видно, ще в яму потрапимо.
- От негода, а грім можна оглухнути,- підтримала розмову Світлана і продовжила,
- Він їсти хоче. Якраз погодую.
Після дощу, Руслан завів машину, не поспішаючи рушив з місця. Хоч колеса ковзали, але все ж тихо під’їхали до будинку Марії. Малюк вже спав у автолюльці.
Сірий не сидів у буді, махаючи хвостом, мотається по дворі.
Руслан вже біля машини, відчинив ворота.
Саме в цей момент момент, з будинку вийшов дід Федір,
- А вам хто зателефонував?
Світлана, в недоумінні дивилася то на чоловіка, то на діда. Чому він тут? Що з мамою? Де Віка? Вона за мить, нічого не запитуючи, вже вбігла в будинок.
Відразу кинулася в кімнату, де спала Віка. По дивану, на очі потрапили малюнки, такі ж, як вдома. Небо в хмарах, гроза, над річкою чорні птахи. А на підлозі лежить малюнок, на якому вона з чоловіком і хлопчик, внизу напис, братик Діма. Швидко схопила малюнки, влетіла в спальну кімнату мами. Мати лежала бліда, як стіна. Побачивши дочку, в її очах з’явилися сльози.
Світлана лише встигла запитати,
- Що з тобою?
Та в цю ж секунду до неї підійшов Руслан. Позаду нього зайшло два чоловіка в білих халатах.
Руслан вивів її у двір,
- Йди до сина. У мами напевно інсульт. Я піду до лікарів.
Адже дід Федір вже встиг йому розповісти, що трапилося на річці. До болю стиснувши кулаки, він не знав, як краще вчинити. Ледве стримуючи хвилювання, вирішив про доньку, дружині поки що нічого не говорити. Поліція приїде, нехай вже потім.Один за другим удар, як це можна пережити. Йому хотілося кричати, бажання вити, як заблукавшому вовку, серед палаючого лісу.
Лікарі увійшли в становище молодих, Марію забрали в лікарню. Вона так і не знала про те що сталося.
Минуло два дні. В будинку тихо-тихо. Запах свічки відчувався по всій кімнаті. Біля входу, на лавці, сидить декілька стареньких.
Дзеркало трюмо завішене білим простирадлом. На тумбочці олівці і альбом. В чорній хустці, Світлана сидить на стільці, дивиться на донечку. В білій сукні, вона лежала немов принцеса. Над головою, з великих білих ромашок, лежить вінок. Ручки і ніжки вкриті польовими ромашками.
Убита горем, вона ніби п’яна, напічкана медикаментами, в руках тримає малюнки. Вже немає сліз. Уста не переставали шепотіти,
- Якби я знала. Якби я знала, ці ж малюнки були, як передбачення мені, чому я недогледіла…
19.05.2020р.
(Как предсказание рус яз. )- переклад -25 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051876
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.11.2025
автор: Ніна Незламна