Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, а подих останній стрімкого життя,
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор, то дроблений в порох вчорашній фасад.
Я щодня і щоночі в тривозі, та глянь, не висять
На мені такі звичні для тебе віхті триколОрні.
Ніби хвилі під вітром: знамена, знамена, знамена:
Я тобі покажу мій залитий сльозами окіл.
Там зібрались нащадки незламних дідів-козаків.
Мені кожен із рівних рядів іх болить поіменно.
Ти ж ховаєшся лячно за стіни мої захололі.
Важиш, міряєш поки - для мене готують кинджал.
Він коли долетить, я укотре здригнуся, на жаль...
А в цю мить над тобою здригнеться лелека у болі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051869
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.11.2025
автор: Горова Л.