[i] Ідея написання та зачин твору безсоромно запозичені у чудової
Алли Веремієнко
Дякую, що надихаєш
[/i]
[b]Платтячко шилося недарма.[/b]
Пригідного зимового дня величеньке і часто-густо славетне подіями місто Бровари приймало гостей. Три молоді жінки, поглинуті розмовою, підстрибували на стільцях у затишній кав’ярні: брюнетка, русявка, руденька - вибір на всі смаки. Руденька, на ім’я Анна, власне кажучи, і була гостинною господинею, приймаючою стороною. Вона запросила русяву Ларису та брюнетку Аллу на вечірні посиденьки до свого міста. І Алла, і Лариса мешкали у столиці і залюбки навідувались час від часу. Дружили зі студентства, разом колись навчалися в одному зі столичних ВУЗів.
Чергову зустріч смакували, як годиться, старанно і натхненно. Вечоріло і розмова йшла до логічного завершення:
- Ні, Ларисо, це вже все… Це кінець! Немає за що триматись…
- Угу… до наступного разу. - втиснула свої нудотно-всезнаючі “п’ять копійок” Лариса.
- Він стільки раз показав себе з такої, ну знаєш, не дуже сторони, - провадила своє Аня - що вже нічого не хочу. Нічого. Ні, годі вже… - глибоко зітхнула.
Нависла гнітюча тиша. Мовчали всі. Тактовно мовчала Аллочка, тихенько колупаючи пагінець із вазона на вікні кав’ярні. Незручно мовчала Лариса, стримуючи природні пориви продовжити дискусію, паралельно наминаючи пундик з кремом. Гучніше всіх мовчала Анна.
Вселенське, всепоглинаюче, сповнене всіх страждань цього несправедливого буття Аньчине мовчання возвеличувалось не тільки над столиком, ні! Воно здіймалось над всією кав’ярнею, та де там, над всім славетним містечком! Пундик геть невчасно полетів у горнятко з гарячим шоколадом. Алла таки здолала рослину і винувато почала підгрібати землю з перевернутого вазону. Всі троє гучно засміялись.
Так у них і велося: то пусто, то густо. Часом занурювалися кожен в своє, часом емоції били через край. Різні емоції. Непередбачувані емоції. Ця трійця явно стояла у черзі до психотерапевта за підтвердженням діагнозу біполярного розладу. Різні характери, різні світогляди, але спільна стихія. То не про землю, вітер, воду, хоча і не без того. То скоріше про їх власні стихії. Чи правильніше було б сказати, що вони самі, як стихії, неслися перевертаючи і привертаючи все довкола.
- Завтра дошию сукню, - завелася раптом щаслива Анька - у мене там тканина лежала, ще з минулого літа…
- Хто б сумнівався! - зі сміхом озвалася Алла. Лариса ще досі раділа погрому за їхнім столиком, тому просто посміхалась.
-Так от! Там таке платтячко буде! Бомба! Ну виріз такий - декольте величеньке, на запах. Я його як вдіну, то всі попадають - очі Ані світилися, навіть фонтанували іскрами і точно бачили картинку майбутнього з відвислими щелепами всіх недругів.
Алла з Ларискою сміялись, чи то від радості, що “Мадам Броварі” знову у гуморі, чи то від Аньчиного запального характеру, чи то просто хотілося радіти. І вони раділи.
Що їх точно об’єднувало, так це вміння знаходити щастя у простих речах і халепу в самих неочікуваних місцях.
Платтячко шилося недарма. На горизонті майорів культурний захід. Київська опера на Подолі манила класично-некласичною виставою "Кармен.TV". Модний румуно-український хореограф Раду Поклітару поставив на свій лад відому п'єсу і модерний балет увірвався у столичний простір. Подія, яку не варто пропускати, подія, яку варто не пропускати. Тож три відьми, чи то три подружки прогрівали мітли.
Того вечора зима надривно намагалася загорнути міські вулиці у снігове хутро. Безнадійно - лише де-не-де білими грудками сиротливо позбивався сніг. А от вітер розгулявся не на жарт і гнав у спини стомлених перехожих.
Місце зустрічі - "Золоті Ворота". По замовчуванню зручно було всім трьом і це місце стало майже незмінним стартом.
Алла натхненно летіла на зустріч з роботи, закутана по самі очі. Гнучка принадна фігурка наглухо ховалася за мільйоном зі смаком підібраних одежин. Вже по обіді працювати стало просто нестерпно, ноги самі пританцьовували під столом, а тонкі пальчики піаністки награвали на уявних клавішах знайому мелодію. Вона вже багато разів бачила цю виставу, та кожного разу знаходила там щось нове. Тому охоче погодилась на пропозицію Ані окультуритись: "Бо щось давно ми ніде не були".
З трьох жінок Алла була найбільш традиційно, навіть аристократично вихована. Французька мова, уроки музики, різноманітна література, а до цього скромність, стриманість і послужливість. Правда, тягнути в селі мішки з картоплею, гребти кілометри городу і повноцінно вести весь домашній побут змалечку ніхто не відміняв. Парадоксальні умови, доволі розповсюджені на теренах рідної неньки України, не без допомоги скажених московитських сусідів. Коли ти під суворим наглядом батьків, бабусь з дідусями, безкінечних тіток і дядьків під зав'язку наповнюєшся навичками світських леді, а на день народження в дитинстві вони ж дарують тобі маленьку рожеву сапочку і відерце з кастрюлькою. Щоб не забувала на чому ноги стоять, бо хто як не ти. Універсальний солдат одним словом. Алла відхилила від обличчя шалик, вдихнула морозне повітря і знову закуталась. Очі швидко вихопили з натовпу біля метро Аньчину яскраву гордовиту постать. Стоїть, чатує.
Аня примчалася перша, хоча добиралася з іншого міста. Часом подруги дивувались, як їй вдається кругом встигати. Але жага пригод продовжувала нести її на потязі власних, лише їй зрозумілих очікувань. Відповідати їм, цим очікуванням, часом було вкрай важко навіть найближчим людям. Висока планка, плин до зірок і обов'язково через тернії, драматичні перипетії життя густим цвітом кудрявились навколо її особистості. Вона любила бути в центрі уваги, ретельно готувалася до будь якого виходу в світ і вирізнялася серед інших вибуховим позитивом. Людина-карнавал, людина-фестиваль. Під яскравою обгорткою мало хто помічав, або хотів помічати глибоко чутливу і раниму натуру. Людину, якій не все одно. Настільки не все одно, що часом вона їла себе поїдом в кращих традиціях мазохізму.
Анька тупцювала посеред натовпу, щоб не замерзнути і полегшено видихнула, коли побачила Аллу. Стали тупцювати разом.
- Де Лариска? Зараз замерзнемо вщент - озвалася Аня.
- Та мала б уже бути. Затори в метро… - почулося з-під Аллиного шалика.- Ну що, сукню встигла дошити?
- Встигла - пожвавішала Аня - побачите. Там трохи інакше виріз зробила, бо аж занадто було. Я - жіночка пристойна, нема чого заглядати всяким.
- Оно! - махнула рукою Алла - несеться.
З нетрів метрополітену вигулькнула Лариса. В незмінних навушниках, з червоним носом і шукаючим поглядом. Вона була в на диво довгій зимовій куртці і ще на більше диво в шапці. З’являтися у дорогому ресторані в драних джинсах з кедами, а на довгу прогулянку в незручних черевиках на високих підборах - то було звичною справою. Не одягати шапку в мінус десять, начепити светра в плюс двадцять п’ять - також.
Але що-що, а довгі прогулянки Лариса любила шалено. Це було щось вроджене, закладене природою в саме її нутро. Вона годинами могла блукати споглядаючи красиві, на її погляд, пейзажі і не уявляла собі життя без пішохідних вилазок. А красивим Лариса могла вважати абсолютно все що завгодно, аби на душу лягало. Починаючи з магічних лісових стежин з зеленими пагорбами довкола або старовинних міських вулочок і закінчуючи околицями сміттєспалювального заводу. Вона була трохи зазнайкою, трохи скромняжкою і взагалі в ній не було жодної якості, яка б не урівноважувалася відповідним недоліком. Тож сприймали Ларису неоднозначно: з одного боку, як той самий смачний пундик з кремом, з іншого, як пиріжок з гівном.
- Я вибачаюсь! Все спланувала і за п'ять хвилин до виходу напала робота... - Лариса мала пунктик на пунктуальності і страшенно нервувала коли щось, або хтось збивав її з запланованого часу. - Замерзли?
- Замерзли! - театрально випалила Аня, вдавано ображаючись.
- Привіт! - посміхнулася з-під шалика, вже злегка посиніла Аллочка.
- Як це ти шапку не забула? - підстьобнула Аня.
- Та холодно ж... - промямлила Лариса.
- Угу... - почулося з-під шалика.
Рушили в сторону Михайлівського. Бо яка ж то зустріч без прогулянки вечірнім Києвом? Часу було вдосталь, до вистави півтори години не менше, можна гуляти. Дорогою жартували, голосно обговорювали останні події і плани на майбутнє. Аня пускала ментальні феєрверки і прицільно вела оком на всі боки.
Ось і собор - красивий величний. Якби ще й снігу намело, то взагалі було б казково. Собор... З релігією жінки дружили кожна на свій лад. Алла мала до всього тягу, Анна - більш традиційно, Лариса - мала свою.
Та менше з тим, попереду виднілася Десятинна, а за нею Андріївський узвіз. Поки в опері готувався постановочний балет, трьом гульвісам світив балет не постановочний, але цілком очікуваний. Виплясуючи по крутому узвозу в три пари замерзлих ніг жінки неслися вниз, добре що не на дупцях. Застиглі після зимового дощу вулиці нагадували ковзанку, надто Андріївський. Загалом, збоку ця процесія скидалася на переїзний цирк-шапіто. Під гучні броварські діалекти, обсценну лексику і загальний регіт спуск було завершено. Поділ, як завжди, зачаровував старовинною імпозантною красою і різнобарвним галасливим, але в основному чемним натовпом.
- Скільки у нас ще часу до початку? - запитала Лариса.
- Півгодини - відповіла вже добряче розпашіла після спуску Алла.
- Ой, як гарно - проспівала Аня, дивлячись на білосніжне колесо огляду на площі. -
Я все ніяк не зберусь на ньому покататись…
- Тю! - радісно завелась Лариска - Так поїхали зараз!
- Ой, ну не знаю... - почала загравати Аня - а може іншим разом? Я і хочу, і боюсь - але очі вже шукали вхід до каси.
- Ти як? - спитала Лариса у Алли.
- Ну, давайте спробуємо…
Справа в тім, що всі три страшенно боялися висоти, але при першій можливості дерлись наверх, щоб потім на тремтячих ногах відповзати подалі.
Людей у черзі майже не було, то ж квитки швидко опинилися в руках, а серця у животах. Завантажились в кабінку, розсілись: Аня з Аллою з одного боку, Лариса з іншого. Кабінка почала поволі підійматись.
- Мама! - завила Анька не своїм голосом.
- Та норм! - раділа ще не всрата Лариса - коли кабінка повністю закрита, то зовсім і
не страшно!
- Ага, не страшно! Дівчата, я боюсь - сміючись і одночасно тремтячі виспівувала Аня.
Намертво прилипла до сидіння Алла нервово посміхалася і почергово дивилась на подруг. В очах дуже промовисто читалось: "От кози, я вас повбиваю, якщо виживу…".
Кабінка піднімалася все вище і перед очима розгортався приголомшливий міський краєвид. Яке ж красиве наше місто, яке принадне!
- Так! Треба зробити фото! - стрибала на сидінні Лариска.
"Щоб ти скисла зі своїм фото" - промовляли Аллині очі, хоча усмішка не сходила з обличчя.
- Лариска! Щоб ти скисла зі своїм фото! - вигукнула Аня і почала приймати вигідну позу з фірмовою усмішкою.
Всі три зайшлися реготом і почався святий процес фіксування діянь тлінних але цікавих.
Колесо зробило вже півоберту, кабінка досягла пікової висоти, завмерла на секунди і почала рухатись вниз. До цього жвава і радісна Лара, що підтримувала жартами полохливий екіпаж, раптом почала бліднути і шукати поручні.
- Вони перемотані ізолентою! - завила Лариса - їх уже хтось до нас з м'ясом виривав! Караул! Всьо, нам торба... - усвідомлення себе на висоті у хлипкій халабуді нарешті накрило і її.
- Ларисо - поважно і вже більш впевнено повела Аня - ми вже йдемо на посадку, не панікуй.
- Хоч би встигнути вискочити - озвалася, на очах оживаюча, Алла.
Повилітали назовні, як кулі. Осміліли, з реготом почали задкувати подалі від шайтан-машини і чим далі відходили, тим жвавіше жартувалося.
Історія замовчує чия то була ідея, але зрештою було постановлено - холодно, треба зігрітись.
- Тут поруч є “П’яна вишня” - почала озиратися Лариса.
- Я би випила щось легеньке - провадила Аня.
- Можна взяти глінтвейн. І смачненько, і зігріємось якраз - підхопила Аллочка.
На диво черги у “П’яній вишні” не було, так само як і глінтвейну. Взяли собі по стакану якоїсь запашної наливки і вийшли надвір. Гаряче солодке питво заходило, як вода в землю. Та раптом жінки схаменулися.
- Слухайте, а ми взагалі встигаємо? Котра година? - завелася, травмована попереднім запізненням, Лариса.
- Оу... Ну вже майже, давайте рухатись у бік театру - відставляючи недопиту наливку під сміттєвий бак, сказала Алла.
- Вперед! - почулося від уже чкурнувшої в бік театру Аньки.
Театр був зовсім поруч, але ж запізнюватись у святая святих не хотілося. Тому біг трусцем поволі перейшов у галоп.
- Без паніки! Встигаємо! - відчеканила Аня, вриваючись у вхідні двері першою.
Жінки поспіхом почали стягувати з себе верхній одяг і під веселі жарти лаштували його до гардеробу.
- О! А де платтячко? - спантеличилась Лариса, оглядаючи вбрану у шкіряні штани і білий з візерунками светр Аню.
- Спить вдома… - посміхнулася, зовсім не здивована Алла, одягнена у витончену власноруч плетену рожеву кофтинку поверх накрохмаленої сорочки.
- Я що, дурна? На вулиці дубар такий, хто здогадається одягати сукню? - колупаючись у телефоні відмахнулась Аня.
Лариса у міні-спідниці почала із удаваною зацікавленістю розглядати інтер’єр фойє.
- Давайте зробимо фото, тут багато гарних локацій - збуджено почала оглядатися розпашіла Алла. Нарешті адекватне місце для фотосесії, не в підвісній шпаківні, і не на морозі - саме воно - читалось на її обличчі.
- Давайте - чкурнула не дуже рівною ходою у бік величезного декоративного трону Анька.
Лариса невпевнено прямувала за подругами, широко зубоскалила і раділа що стеля з підлогою кружляють не так швидко як очікувалось.
Веселі щирі усмішки, незмінний регіт між кадрами, багато привертаючого увагу шуму і готова купа нових фото на пам'ять, які вони будуть знову і знову зацікавлено переглядати через роки.
Нарешті прийшов час займати місця згідно куплених квитків. Подружки піднялися на балкон і вмостилися паровозиком одна за одною праворуч від сцени. Першою сиділа Лариса з поганим зором і мріями про лазерну корекцію, одразу за нею стрибаюча від передчуття добротної вистави Алла, за нею ділова і п’яна Анна. Взагалі п’яні були всі троє. Влетівши в тепле приміщення після морозної вулиці, заправлені наливкою жінки трохи поплавились. Але трималися, як їм здавалося, гідно, старанно ігноруючи осудливі погляди деяких мадам з театральними біноклями.
Алкоголь не був частим гостем у їхній компанії, там і без допінгів справлялися. Але часом могли і “погуляти”. Багато не треба було, півстакана наливки і принаймні Лариска була “в дрова”.
Навіть не дивлячись одна на одну, вони відчували вируючі емоції і легке збудження. Вистава починалася.
Погасло світло, залунала чарівна мелодія, а над залою прокотилася хвиля шепоту. Красиво і незвично яскраво вбрані для балету танцюристи почали вибігати на сцену. Плавні відточені рухи, неймовірні стрибки затягували у вир культурно-естетичного дійства. Вистава тривала і глядачі захоплено всотували кожну дрібничку перформансу.
- Зараз вийде “білий лебідь” - прошепотіла на вухо Ларисі Алла.
Лара із задоволенням приготувалася до феєрверку емоцій на задніх рядах. Феєрична в своїх проявах Анька не могла не відмітитись. На сцену виплив танцюрист балету у білосніжному обтягуючому трико. Гучний гамір розійшовся залою. Одна нога вверх, потім друга, пірует, спокуслива посмішка примушувала серця битися частіше. Достобіса красивий чоловік зайшовся у дивовижному танці. Лариса спинним мозком відчувала Аньчині вібрації. Не втрималась і з німим криком захоплення та широко роззявленим ротом обернулася назад. Вуаля! Гальорку розривало. Кожен раз, коли “лебідь” здіймав “крила” Анька разом зі своїм кріслом витанцьовувала свій власний дикий танець. Аллочка давилася зі сміху, відчайдушно намагаючись зберегти обличчя. Дарма, “П’яна вишня” і вроджена чутливість до прекрасного диктувала свій розвиток подій.
- Ой! - Аня, по дитячому закривала руками обличчя, втім залишала просвіт між пальцями, щоб не пропустити черговий викрутас.
А дивитись було на що. Природна харизма балеруна відчайдушно випиналась із явно затісного трико на волю.
Аллі на очі наверталися сльози від сміху. Лариса ж хаотично пускаючи бісики в невідомому напрямку, завзято виконувала вправи Кегеля. Неадекватне пожвавлення в рядах зводило нанівець уявлення про традиційну поведінку в театрі.
Та втім, Анна швидко опанувала себе і з діловим виглядом витягла телефон. Десятки камер по всій залі почали знімати диво-дивовижне. Ніхто навіть не сумнівався, що всі зацікавлені неймовірною майстерністю танцювальних па.
Поволі ажіотаж стих і глядачі з головою поринули у сюжет. Варто відзначити, що вистава була дійсно якісною, захопливою і авжеж зірвала гучні овації. Три подруги, не відстаючи від дам з театральними біноклями, старанно плескали у долоні.
Обернувшись нарешті обличчями одна до одної, молоді жінки почали активно обговорювати подію, жартували, сміялися і подумки згадували шлях до клозету.
- Хороша вистава - з виразом обличчя, знаним, як "Poker Face" підрезюмувала, спускаючись східцями, Алла.
- Нічогенька така... - діловито протягла Анька, на ходу витягаючи телефон.
Тим часом, проходячи повз зграйку привабливих молодих студенток у стильних білих сорочках, Лара почула, як вони жваво обговорюють виставу вишуканою французькою. Уже кілька років Лариса, бавилась класним навчальним застосунком - Duolingo, одночасно вивчаючи декілька мов. Починала, якраз, із французької. Засвоївши з десяток фраз і шаленіючи від звучання слова "garçon" (фр. - хлопчик), вона ототожнювала себе з неперевершеною Анжелікою і літала у мріях про вільне володіння мовою за два дні. "Très dommage" (фр. - дуже прикро) - подумала скисла Лариса, поглядаючи на дівчат. Повне усвідомлення недосяжності такого рівня без зусиль гнітило її крихку натуру. Аня, даючи по телефону настанови своїм домочадцям, навіть не помітила цього миттєвого краху мрій. А от Алла, яка вивчала французьку ще зі школи, своїм всевидячим оком швидко уловила по зів'ялому виразу обличчя безславне падіння подруги. Вони зустрілися поглядами і обидві розпливлися у посмішці.
- C'est la vie (фр. - таке життя) - промовила Аллочка.
Це був той самий тонкий гумор, який помічали і цінували далеко не всі. Гумор, який не вимагав гучного реготу, але був усладою для вух і очей розуміючих його вишуканість. Взагалі, Алла мала корисну звичку все помічати, і ще більш корисну звичку орієнтуватись коли помічене варто озвучувати, а коли ні.
- Все! Справилась - відзвітувала Аня, ховаючи в нетрі своєї сумочки телефон - де вбиральня?
Аньчина сумка, якого б розміру вона не була, якимось незбагненним дивом вміщувала в собі все необхідне для автономного життя невеликої купки людей протягом місяця.
- Там, де ми простовбичимо півтори години... - почала Лариса.
- І зрештою впісяємось - завершила Алла.
- Зараз же! Нас так легко не візьмеш! Мені додому треба гнати, у мене малі діти вдома, немає коли стояти! - Аня цілеспрямовано просувалася до хвоста змієподібної, в усіх сенсах цього слова, шеренги жінок.
Далі все традиційно, як водиться: кілометрова черга в туалет, не менш довжелезна черга до гардеробу і потік закутаних у пальта і куртки глядачів почав виштовхуватись назовні. Алла, Аня і Лариса піддалися течії, діючи по методу найменшого спротиву.
Вони виплили на свіже повітря вже без метушні і поспіху. Морозний вітер кружляв довкола, перекидаючи поодинокі паперові стаканчики. Темні, освічені де-не-де ліхтарями вулиці, почали вкриватись таким довгоочікуваним снігом. Умиротворена й велична краса простих речей. Розморені і щасливі жінки посунули до метро.
- Треба повторити - озвалася Алла.
- Залюбки! - відповіла Лариса.
- Треба, значить повторимо - задумливо протягла, вже чимось заклопотана Аня.
Через дев’ять днів почалася повномасштабна війна. Замість гучної музики і вистав прийшли моторошні завивання сирени і прильоти…
А тоді вони йшли собі поволі, замріяні. Вже не так гучно і азартно, але все ж, розмовляли про останні події, про майбутнє. Кожну вдома чекала сім’я, затишок, тепла постіль, а ще мрії та сміливі плани, яким не судилося здійснитись.
Але ж платтячко шилось недарма. І Анька обов’язково одягне його в театр або на чарівну прогулянку ботанічним садом. Пагінець, який так старанно видобувала в Броварах Алла, проросте на її підвіконні гарною сильною квіткою. А Лариска в незмінних навушниках і драних джинсах з кедами спостерігатиме неймовірної краси захід сонця.
І будуть нові мрії, нові сміливі плани, яким судилося втілитись у життя.
[i]Засновано на реальних подіях
Лариса Сорокіна
16-17.05.2024
Війна досі триває
[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051826
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.11.2025
автор: Лариса Сорокіна