Коли у горні,
в кузні,
не поспіхом,
помалу,
шмат чорного металу
вбере у себе,
впустить
стільки
субстанції вогню,
що стане,
як похмуре сонце,
чи серце,
що знов розбилося,
повіривши
в брехню…
Кліщами
взятий
з вогняного шалу
розпечений
шматок
чорно-червоного
металу —
заплакати
готовий
сльозами магми,
що можуть випалити
невигойні шрами
на камені,
чи на сирій землі, —
лежить, чекає
на ковадлі
своєї,
кимсь іншим
вибраної, долі,
і на його
палкому тілі,
наче судоми,
перебігають
сірі хвилі —
мов подихи…
мов спогади
живі
у попелі.
Залізо і вогонь,
поєднані
у горні, —
вже не залізо і вогонь,
а цілісне,
з частин окремих
в нове щось
синтезовані…
То так розрізнені
поняття і слова
в метафори
поєднує
уява —
і виникають
образні світи,
наче нові,
небачені до того
квіти.
19.11.2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051782
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.11.2025
автор: Валя Савелюк