«Сліпий по-справжньому це той,
хто не хоче бачити…»
(Джеймс Джойс)
Вавилон пітьми горобиної ночі
зруйновано,
Сонце пшеничне одягає
штани нового дня,
А самотній старчик-друїд
гортає книгу заграви:
Бо кожна дорога прямує
крізь дольмен осені,
Бо якщо й запалити вогнище треби,
то не сьогодні,
І гілки горобинові ховають тепло
для чужих снів:
Якщо не заброд-почвар,
то для чорних круків,
Що надсилає Морріган сіроока,
вбрана в льон.
Глину збираємо жменями –
будемо глеки ліпити
Для меду і трохи для води забуття прозорої,
Яку зачерпнемо з криниць,
які всі минають –
Навіть подорожні з руками
до ножів звиклих,
Навіть ті, хто майструє двері
до каплиць кам’яних,
Навіть ті, хто розмальовує
листя кленів вохрою –
Кольором крові вільних,
кольором злої заграви.
Садили мальви коло млина,
а зійшли вуха заячі
І зацвіли залізними трояндами,
які будуть сонні
Вдягнені в чорне дочки
будинів і малахленів
Дарувати мовчазним вершникам
(бо жовтень),
Робити з них голки, шпильки та фібули
(бо ткалі),
Бо вода часу точить вапняк
кам’яниць торжища,
Бо на вістрях мечів стоїть хатка
вужа хвостатого.
А в цей час хтось –
можливо кульгавий мельник Або,
Можливо хвалькуватий бородатий
корчмар Завжди
Навчився майструвати
залізний обух з епіграфів,
А гострі шаблі з апострофів,
що засівали жменями
В землю зорану
(трохи тракійську, трохи тірренську),
А ми назбирали –
в мальовані глечики.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051699
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.11.2025
автор: Артур Сіренко