Зриває вітер останнє листя,
Стоять дерева журні та голі.
Приносить осінь душі розхристя -
Не відвернути своєї долі.
Роки неквапом ступають слідом,
Збирають подать, що, як надбання.
Буває, в щемі, так нудять світом,
Збурюють в серці пусті бажання.
А то приносять тепло ласкаве,
Усмішку щиру й трепет чуттєвий.
Ще ворухнеться щось, що лукаве,
Що переймає всім шлях життєвий.
Не загубитись, не розгубитись,
Аби не втратитись зовсім в путі.
І буде думка шалено битись -
Витисне сльози, з під повік, скупі.
Зітреш ту змійку тихцем з обличчя,
Зітхнеш про себе...Ой, та маю ж йти.
Всьому живому за тим вклонися -
Щоб Бог дає - те треба берегти.
18.11.25
світлина: Валентина Ланевич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051685
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.11.2025
автор: Валентина Ланевич