Холодна ніч, вікна без скла. Натомість трухляві дошки і пінопласт. Кімнату огорнула темінь, але її немов лезо розрізає, занадто вперто крізь щілини до підлоги, проникає світло. Завдяки місяцю уповні, так далеко проникло.
Старий диван, для неї це відрада, нехай навіть не дуже м’який. Та коли приляже, зігріється, тікає образа, на весь світ, чому цей мир такий хиткий? Але ж не в змозі її завжди притупити, коли води немає, а хоче пити. А ще й так морозно, надто часто, аж сироти по тілу. Душі не солодко, згасає мрія, втрачає надію. Що проживе, іще хоч кілька днів.
О нічко-нічко! Та вже кудись тікає пітьма. Тож нехай з нею навік пропаде ця війна. Душа у спокої давно хоче жити. О, Боже-Боже, допоможи того ворога зупинити.
А нічка, вже синю вуаль знімає. Й зненацька кожна зірка, то зблизька, то вдалині зникає. Сяйво світанку земля зустрічає. Місяць уповні, що так яскраво світить, його край обручем здаля, окривавлений сповна, тривожить, збуджує, стискає серце до болю, мабуть його цим нарікла вражда. З думками в шпарину погляд, а в нього теж, як і в мене сивина. Бо ж бачить, що коїться на цьому світі. Тож, як руді пелюстки в бузковому суцвітті. Отак й серед людей, спаплюжили все довкола на руїни і не сприймають біль, страждання навіть маленької дитини. То що вже казати їй старій. Он, після взривів, стовпами пил, вже й вітер суховій, розносить і кудись удаль несе, при цьому ж комусь наносить рану на серце, ще молоде. Бо дихати вже немає чим, від згару й диму, тьмяніють очі, від безсилля і вже мов падає у прірву. А я ж іще живу, свою стежину ще топчу.
Чи спала, чи не спала, але ніби зігрілась трохи. Та в ногах надто вогко, старі шкарпетки, як і вона, поверх них лише боти. Їм мабуть, як їй під вісімдесят, точно. До щілин погляд, неясний, туманний. Ой, який сьогодні нам Бог дасть день, сонячний чи хмарний? Як цього разу розум не втратити від жаху. На жаль, немає куди втекти від страху. Коли знову летить шахід, здаля дерчить немов старий мопед. І враз вразливий, гучний вибух, здригається земля. Вже ніби в п’яти ховається душа. А серце гупає мов барабан надто гомінкий. О вороже клятущий, ненависний, жадібний, чому прийшов на мою землю, ще й такий злий?
Вже чує шурхіт, у кутку, де є діра, напевно кіт прийшов з полювання. Здійнявши догори хвоста, на руки плигнув, мабуть має сподівання. Що щось дадуть, муркоче, все ж доволі стримно.
Пальто геть сіре, від попелу згорілої стіни веранди. Вона б тікала звідси та куди? У які мандри? Хіба в такі роки, далеко втекти від війни? Худа рука жилиста, розпухлі криві пальці, ковзали по зовсім пустій чашці. Води немає, де ж її взяти? В погляді смуток до кота, тобі б оце молочка дати. А тут, ось бачиш, потрібно йти, хоча б водиці десь відшукати.
Ой ви, світаночки, щораз пізніші світанки, віднині не одягну вишиванки, бо все згоріло, геть до тла. Ох, ця війна та й що ти доленько моя, чому така, щодня сумніша, як і я.
Зі скрипом, ледве відчинила, важкі, перекошені двері. Раптовий гул стривожив серце. Бач, тільки-но світає, а він, впертий чортяка на кавовій гущі гадає. Думає, що переможе, навіщо смерть людям несе, за що душі тривожить? Тремтіння повік, погляд до неба, на жаль, немає, смужок сонячних ласкавих, веселкових. Там бачить хмари, як чорні ворони, важко перевела подих. Перехрестилася, сльоза скотилася, гірко на устах. О, як же важко побороти страх. Якби ж воно та й світлий світанок, то зустрічала б і пташина ранок.
І, як колись би весело щебетала так, як у мирні дні, все довкола пробудила, рідний край прославляла.
Вже кіт голову ховає, де хусткою накриті груди, боїться бідний, в його очах вогнище, блиск, розпач, не скриває. Зненацька, пес завив на всю округу. Щоразу так, мов відпускає свою тугу. Те завивання визиває насторогу, вже під ногами не дає пройти. Сльози в очах, вистражданий погляд. Неначе просить, ти мене захисти. Присіла, кіт на пса не дивиться басом, хіба що з пальто визирне часом. І знов зануриться, шукаючи тепло. А пес довірливо приліг, йому напевно вже це, так вже допекло. Таке життя, що здалеку сирени і щось летить, зазирає в очі, притулився, мабуть згадав ту мить. Коли та й весело жило село, тепер від жахіття часто трясло.
Вразливі звуки, то хлопки, здригання тіл, за мить тихо. Вже й відлітають страшні думки. Ну дяка Богу й цього разу оминуло лихо. І в її погляді миттєвий блиск веселки, обох до себе тулить,
- Ой ви ж мої маленькі! Живі і слава Богу, оминула біда. Та хай навіки зникнуть страхи і ця війна!
І вкотре її погляд вдалину, стовпи похилені, ще тліють. У очах смуток, руки мліють. Але знов бачить, ту зловмисну, небажану пітьму. До болю втомлена душа, нічого не мовить. Та все ж є віра, думка зігріва, діждуся перемоги.
09.11.2025 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051552
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.11.2025
автор: Ніна Незламна