ЗІЗНАННЯ КРІЗЬ РОКИ
( Вірш не є автобіографічним!)
Сказати правду не могла,
Але й брехати не хотіла,
Із цим в душі весь час жила́,
Й душа від цьо́го все боліла.
Текли потоками роки́,
Життя, як море, бушувало,
Були́ усякими стежки́,
І щось сюрпризи підкидало.
Було́ багато намагань,
Щоб душу вилити зболілу,
Та додавалось все вагань,
Й мовчати серце все воліло.
Але думки́, неначе рій,
Ще й павутиною снували,
Здіймались все, як буревій,
Й моменту слушного чекали.
Та мить уже, мабуть, прийшла,
Усе наважилась сказати,
Сказати те, із чим жила́,
Аби колись не шкодувати.
Не буду більше я мовчать,
Не стану більше я вагатись,
Прийшла та мить, щоб розказать,
Прийшла та мить, аби зізнатись.
Зізнатись в то́му, що було́,
І що в собі́ роки́ тримала,
Лягло вже срібло на чоло…
І чим себе все докоряла.
Давно ми вже не молоді,
І діти вже повиростали,
Та є слова́ ті золоті,
Які колись закарбували.
Вони у пам’яті живуть
Й щораз дають про себе знати,
Буває – душу в шмаття рвуть,
І не змогла я їх приспати...
Колись почула ту з розмов,
Де я, мовляв, тобі не пара,
І де селючку ти знайшов,
Яка тебе охомутала.
Але ж з селючкою ти жив,
Душа в якої, як світлиця,
І бруд в свою́ ж криницю лив,
Й води дово́дилось напиться.
Я дійсно – панна не міська,
І не рівня́ тобі по статках…
Ріка життя мого́ сільська,
Та на душі не з брудом латка.
До цьо́го ще багато що,
І все це пам’ять карбувала,
Та й не забулося ніщо,
Й нічи́м його не постирала.
Та я мовчала всі роки́,
Вдавала, буцімто не знаю…
Писати мож про все книжки…
І це, мов сповідь, виливаю.
Бо вже не хочу я тягар
В душі носити, мов каміння,
Нехай розвіється той жар,
Що палить душу все без тління.
Я не шукаю десь вини,
Не хочу більше сліз і муки,
Нехай зітру́ться давні сни
І не беруть мене за ру́ки.
Бо кожен має свій секрет,
І кожен має сво́ю втрату,
Та в слові – світло без тенет,
Й життя створило вже сонату.
Вже стало легше на душі,
Неначе вітер біль розвіяв,
З душі пропали спориші,
І все, що в душу ти посіяв.
Мовчання більше – не тюрма,
А слово – ключ до світла й волі,
І хай минуле все трима –
За все, що є, я вдячна долі.
Бо ж кожна правда, як вода,
Що змиє тінь і дасть прозріння,
А в тиші – но́ва висота,
Й зосталось чистим ще й сумління.
Тому почуй мої́ слова,
Що довго в серці я ховала,
Вони, як істина жива,
Яка душі вже волю дала.
14.11.2025 р.
©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051500
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.11.2025
автор: КОРОЛЕВА ГІР