Звучить щораз усюди, ніби мантра,
Що за гріхи ми маємо війну,
Земля ж горить роки уже, як ватра,
Сум недовіри болісно війнув:
«У чім народ мій гріх одвічний має?
Що цвіт губив у війнах знов і знов?
Крові пролив за волю теж немало,
Але зберіг і до землі любов.
Не грішні ми – скоріш наївні люди,
Бо ж вірили у справедливий світ,
І добре серце берегли у грудях,
А це, на жаль, фантазії політ.
Про долі всі ми мріяли щасливі,
Надію кожен грів таку в душі,
А правда в тім, що лиш багаті – сильні,
Що точать один одному ножі.
Не може бути той світ ідеальним,
Де убива-карає брата брат,
Де не в пошані люди геніальні,
А на задвірках… І на троні – кат…
Емпатією світ наш не хворіє,
Вважає зайвими ці почуття,
Не помічаючи, що люд… звіріє.
Яке ж тоді нам світить майбуття?»
20.10.2025.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051394
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.11.2025
автор: Ганна Верес