Тихо зажурилась чарівниця -осінь,
Бо час вже невпинно іде до зими...
Вже не вабить очі неба темна просинь
Й втратили красу всю з листя килими.
А була красуня рижо-золотава,
Вітер цілував їй золоту косу
По садах ходила , як чарівна пава,
Задивлялась в річку на свою красу.
Та час не спинити.Й в людей так буває...
Нічого не вдієш... Бач таке життя...
Забирає вроду , сили забирає,
І приходить старість ,й нема вороття.
Летять наші роки , наче бистрі коні,
Навіть і не встигнеш глянути назад...
Вже дорослі стали наші сини й доні,
І крадеться в душу пізній листопад.
Сипле наша осінь золотавим листом,
Павутини срібні в коси нам снує,
Зігріває душу калини намистом,
Й дякуємо Богу , що вона в нас є!
,
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051280
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.11.2025
автор: Калинонька