Третій місяць без дощу. Зелень висохла, земля пожовкла і тепер, як золота засмага пісків. Сонце своїм промінням випалило кожну стеблинку.
А весною тут, на чужині, зеленіло... Я часто милувалася сезонними рослинами і порівнювала їх з тими, які бачила в Україні. Ось там, пригадую, цвів цілющий цикорій — «петрів батіг», а ось там... росли блакитні дзвоники та безліч ромашок... Трава із ніжними стебельцями і довгими вусами чомусь нагадувала недостигле колосся. А я, мов легкий метелик, раділа світу і цвіту.
А сьогодні не шепочуть трави вітрові про свою нестримну любов до світу. Натомлені, спалені сонцем, стебла зів’яли, припавши до землі, та після перших осінніх дощів вони відродяться, оживуть... Тут інший клімат, тут інше життя. А наразі, до кінця вересня, сонце має повні права смажити навіть асфальт.
Спека втомлює природу і людей. Вдихаю сухе повітря спекотного дня і стає млосно. Задихаюсь, як риба без води. Сонце не пестить в полудень, а припікає руки, обличчя. Дістаю із сумочки віяло і розганяю нестерпну теплінь літа.
Зморена днем, злегка піднімаю голову, вдивляючись у небесний простір блакитного сувою, а він без єдиної хмарки — чистий, ясний, безкрайній... Мружу очі від сонця, яке засліплює, і відчуваю легке запаморочення. Гублю погляд у зеленому листі тополі, що затріпотіла, ніби хотіла щось сказати, і враз затихла. Вічнозелені сосни паряться на сонці, поморені, пахтять живицею.
Де-не-де у тіні знітилася та зіщулилася трава, вчепившись міцно корінням у суху землю. І тільки надвечір духота починає спадати.
— О, люба ноче, дай світові спочити, дай травам, які ще мріють зеленіти, напитися вологи. Напівсухі стебла пахнуть зіллям. А до осені — ще місяць!
Ноче, дай Природі-матері надмірно насититись прохолодою, щоб назавтра стало сили вижити.
Сонце, ніби вислухало мене, і впало на узгір’я. Затихло все, тільки саранча старанно виспівувала поривчасту пісню. На плечі почала схилятися ніч. Я просила в неї дощу або навіть зливи, щоб водою із небесного океану скупати кожну гіллячку. Напитися!.. О! Я бачила зливи, коли в передчутті шаленства дощу вітер готовий був зірвати з дуба шапку, а з берези — хустку. А блискавка і грім сповіщали про наближення потоку, що напоїть спраглу землю.
Тож літня спека не поселила в серці людини безнадію. Тут, де трава шепотіла вітрові про свою нестримну любов до життя, у потрісканій, вигрітій, ніби випаленій землі сплять міцні корінчики «петрового батога», маленькі зернятка білих ромашок і блакитних дзвіночків та багато макового насіння.
Хочете, я приготую вам живильний напій з цикорію? Він пахне кавою, молоком, літом і сонцем...
Я відчуваю... Ні, радше сказати — я вірю у гармонію світу.
[b]CALOR[/b]
El tercer mes sin lluvia. La vegetación se ha secado, la tierra se ha vuelto amarilla, como un bronceado dorado de los arenales. El sol, con sus rayos, ha quemado cada tallo.
Y en primavera, aquí, en tierra ajena, todo reverdecía... A menudo contemplaba las plantas de temporada y las comparaba con aquellas
que había visto en Ucrania. Allí, recuerdo, florecía la cicoria curativa —
el “látigo de Pedro”, y allá… crecían campanillas azules y muchas margaritas… La hierba, con tallos delicados y largos bigotes, me recordaba
espigas aún verdes. Y yo, como una mariposa ligera, me alegraba del mundo y del florecer.
Pero hoy, las hierbas no susurran al viento su amor incontenible por el mundo. Agotados, quemados por el sol, los tallos se han marchitado, pegados a la tierra. Aunque después de las primeras lluvias de otoño, renacerán, revivirán… Aquí el clima es distinto, aquí la vida es otra.
Y por ahora, hasta finales de septiembre, el sol tiene pleno derecho
a quemar incluso el asfalto.
El calor agota a la naturaleza y a las personas. Inhalo el aire seco del día caluroso y me siento débil. Me ahogo, como un pez sin agua. El sol no acaricia al mediodía, sino quema las manos, el rostro. Saco el abanico del bolso y espanto el calor insoportable del verano.
Agotada por el día, levanto levemente la cabeza, contemplando el espacio celeste como un rollo azul, y está sin una sola nube — limpio, claro, infinito... Entorno los ojos por el sol que deslumbra y siento un leve mareo. Pierdo la mirada en las hojas verdes del álamo, que temblaron como si quisieran decir algo, y de pronto callaron. Los pinos perennes se cuecen al sol, exhaustos, y exhalan el aroma de su resina. Aquí y allá, en la sombra, la hierba se ha encogido, se ha replegado, aferrándose con fuerza
a la tierra seca. Y solo al atardecer comienza a ceder el bochorno.
— Oh, noche querida, dale descanso al mundo, permite que las hierbas,
que aún sueñan con reverdecer, beban humedad. Los tallos semisecos huelen a hierbas curativas. ¡Y aún falta un mes para el otoño!
Noche, permite que la Madre Naturaleza se sacie en exceso de frescura, para que mañana tenga fuerzas para sobrevivir.
El sol, como si me hubiera escuchado, cayó sobre la colina. Todo se aquietó, solo las cigarras cantaban con esmero su canción entrecortada. La noche comenzó a posarse sobre mis hombros. Le pedí lluvia, o incluso un aguacero, para que el agua del océano celeste bañara cada ramita. ¡Beber!
¡Oh, he visto aguaceros! Cuando, en el presentimiento del delirio de la lluvia, el viento estaba listo para arrancarle el sombrero al roble y el pañuelo a la abedul. Y el relámpago y el trueno anunciaban la llegada del torrente que saciaría la tierra sedienta.
Así que el calor del verano no sembró desesperanza en el corazón humano. Aquí, donde la hierba susurraba al viento su amor incontenible por la vida, en la tierra agrietada, caldeada, como si estuviera quemada, duermen firmes las raíces del “látigo de Pedro”, las pequeñas semillas de margaritas blancas y campanillas azules, y muchas semillas de amapola.
¿Quieren que les prepare una bebida nutritiva de cicoria? Huele a café, a leche, a verano y a sol...
Lo siento... No, mejor dicho — creo en la armonía del mundo.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051215
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.11.2025
автор: ГАЛИНА КОРИЗМА