Моя́ душа́ — мов ле́бедя бі́ле крíло,
Що в по́лум’ї ро́с ранко́вих тремтíть,
Вона́ не вмі́є бреха́ти й болíть,
Коли́ світíть надíя і тепло́.
Її́ не в’я́же зло́ чиєсь сло́во й зло́,
Її́ не то́пче го́рдість, не знемагáє в мить,
Вона́ шука́є спо́відь, щоб горíть,
І щоб люби́ти — се́рцем, як зело́.
О ле́бедю, мíй сні́жно-бі́лий дру́же,
Ти зна́єш — в тíшí ка́жда кíпля ду́м,
Як ві́тер в тре́взі вíдлунює у кру́жі...
І щоб люби́ти — се́рцем, як зело́.
О ле́бедю, мíй сні́жно-бі́лий дру́же,
Ти зна́єш — в тíшí ка́жда кíпля ду́м,
Як ві́тер в тре́взі вíдлунює у кру́жі...
І я стою́, мов ра́нок пі́д дощу́м,
І пла́чу — не́бо вíдгукнé менí,
Що ти — душá моя́ у вíчній синявí.
З ріки́ підні́сся го́лос — не лю́дськи́й,
А ні́би го́лос вíчності і ду́ху,
Що ка́же: “Ти — не ті́нь, і не забу́ха,
А ли́ше і́скра ві́д вогню́ свя́тих.”
Я йшов, і ле́бідь лі́г менí на шлях,
Його́ очí світи́лись, мов жертви́ вогнí,
І я зро́зумів — у сві́ті є вогнí,
Де до́ля — вíра, а сльо́зи — як сміх.
І сло́во вíри в мої́х устáх,
Як пе́рша зíрка на темні́й доро́зі,
Що ся́є тихо — не в словáх, а в сльо́зі.
І ле́бідь ка́же: “Мо́вчи, не стра́х —
То пíсня серця, де ду́ша і кро́в
З’єдна́лись в пра́вді — то й зове́ться: любо́в”.
І в ра́нок, де́ зорí злива́лись в ми́г,
Я ви́дів — ле́бідь зро́зпустив крила́,
І з не́ба ся́йво, срíбне, розлила́
Над се́рцем — мов споко́ю благíй сніг.
Воно́ пливло́ у бе́змір, в бíлий круг,
Де ні́ч не має́ і́мені й трево́г,
І я відчу́в — не ле́бідь, а мíй Бо́г
Торкну́вся сáм мене́, як ві́чний дру́г.
І світ упа́в, і се́рце — мов свіча́,
Згорíло, ли́шивши́ слíд любовí,
Де сльо́зи — ро́са, і сло́во — трава́.
І ле́бідь зли́вся з ду́шею в сна́х,
І чу́в я — в то́му бе́зкраї й снагí
Звучи́ть мій го́лос, як спо́відь землí.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051177
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.11.2025
автор: oreol