У хаті в неї пахне самотою,
Може, тому, що там живе вдова,
Ця жінка не була в житті святою,
На вітер теж не кидала слова.
Уміла працювать і святкувати,
Тож називали часто її «ас».
Не мала, правда, ні сестри, ні брата,
Хоч друзів не маленький гурт зібравсь
Сімейне щастя також збудувала:
Дорослий син, коханий чоловік.
Усе було, як слід, в них до навали…
Війна ж укоротила сину вік…
А згодом – незагойна друга рана:
Загинув і коханий на війні
Цьогоріч, у заквітчаному травні…
Не мала жінка іншої рідні…
З самотністю ж миритися не стала –
Оголосила їй свою війну:
Добавила у свій характер сталі,
Підфарбувала ранню сивину
Й пішла туди, де в ній була потреба,
Її назвали ніжно «волонтер».
Як мріяла вона про мирне небо!
І сни вночі втікають дотепер…
Додому ж заглядає дуже рідко.
Ніхто її живий там не чека…
Лиш очі зі світлин спитають: «Звідки
Ти прибула натомлена така?»
Вона ж до них вустами доторкнеться
І розпочне німий правдивий звіт.
Синок привітно посміхнеться неньці,
Коханий теж, єдиний на весь світ…
І враз самотність утече з хатини,
Аби нікого вже не дивувать,
Адже уся зібралася родина.
В такі хвилини жінка – не вдова…
8.09.2025.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050963
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.11.2025
автор: Ганна Верес