Він не поспішав у вічність,
Бо ж мав до життя любов,
Не знав, що буває відчай,
А мо’, рятував сам Бог?
Він жив, як живуть мільйони,
І іншого не бажав,
Почувши тривожні дзвони,
Тремтіла листком душа.
Побачив, як Україну
Змітає москва з землі,
Як мовоньку солов’їну
Ненавиділи в кремлі,
Тому й зайняв оборону
У перших її рялах.
Стояв там не за корону –
За рідної хати дах.
Він вірив у Україну,
У мужній її народ.
Мав лет боєць соколиний,
Здавалося, не збороть.
Та ось крило обважніло –
І кров потекла із ран –
Не втримало воя тіла…
Небесний почувсь орган.
Десь тихо ридала доля,
Відчувши уласний гріх.
Навколо казкове поле –
До вічності то поріг.
14.10.2025.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050898
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.11.2025
автор: Ганна Верес