Ми втрачаєм сина , Україно.

Ми    втрачаєм    сина,    Україно!
Ми    втрачаєм    те,    що    біля    серця.
Чом    судилось  нам    свою    дитину
Відправляти    знову    у    безсмертя.

Ми    втрачаєм    рід,    втрачаєм    волю.
Все,    що    заставляє    просто  жити.
Як    же    хочеться    їх    повернуть    додому.
И    щоб    зустріли    їх    прекрасні    діти.

Україно    рідна,тебе    нищать    всюди.
Волю  випікають    до    нестерпних    ран.
Топчуть    у    багнюку  орки-  дикі    люди.
Повернути    хочуть    до    рабів    у    стан.

Де    покірно    голови    до    землі    схиляють.
Де    піднятись    важко-  нагаика    свистить.
Де  поля    не    дихають-    повітря    втрачають.
Де  давно    забули,    як    світло  горить.

Доле    моя,    доле,  ти    крильми    багата.
Ти    літаєш    всюди,де    річка    тече.
Україну    просто    нічим    не    зламати,
Бо    козацька    воля    ніколи    не    вмре.

Бо    козацькі    діти    родяться    щороку.
Україну    рідну    держать    на    руках.
Піднімають    високо  в    далечінь  широку.
Щоб    не  була    немічна    у    чужих  ногах.

Схаменіться,    люди.  Бережіть    дубочки.
Ті,  що    посадили    в    рідному    краю.
Розкриваите    серце,хаи    пливуть    віночки.
В    безтурботну    вільну  Вкраїну    мою.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050835
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.11.2025
автор: Надія Тополя