Масивний,
круглий
вокзальний годинник
висить над нами
і відміряє
не години, —
а Час:
час посадки
на попередньо
оплачене місце
кожного
з нас.
Вокзальний годинник
не цокає,
і не накульгує —
він
просто є.
Потяги
з точністю
до мілісекунди
відправляє
в путь:
ті, що сидять
у купейних вагонах, —
до братських могил
їдуть;
хто позаймав
полиці плацкартні —
і внизу, і вгорі —
тих чекають
акуратні,
прямокутні портали
на безіменному
цвинтарі;
а тих, що в загальні
набились вагони —
натовпи —
на них зяють
фамільні склепи…
Щось
у цій схемі не так?
Тік-так,
тік-так…
…Хоча
вокзальний годинник
не цокає —
він
велику
хвилинну стрілку,
важку,
імпульсивно
перекидає:
щойно здавалось,
до відправлення
часу —
ціла гора запасу
була, —
коли ж стрілка
зрушилась,
пропливла
і стала —
наче невидима сила
за мить
усе змела —
шкарубким язиком
злизала…
…і нас —
нема.
Тільки порожня
платформа:
для нових пасажирів —
та сама.
Заповнюється
поступово
платформа
ущерть —
для посадки
на станції «Смерть».
…Десь
невдалеки
ревуть потяги —
вагони повні:
приготуйте квитки
для перевірки —
наступна станція —
«Світи духовні».
…Чекаю
відправлення,
дивлюсь на перон
крізь вагонне вікно —
усе тепер
ясно видно:
годинник вокзальний —
кругла,
срібляста сфера —
висить над пероном,
бо знає,
коли пора…
…Певно, рушили…
Бо звідки ж
видні мені
трансформації
метафізичні:
як
годинник вокзальний
перебирає на себе
образ срібної,
у сяйві небесному, —
Повні…
29.10.2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050470
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.10.2025
автор: Валя Савелюк