Скрізь чувся спів сирен… Десь там на островах
Зітхала арфа закохання неспокійно,
Навкруг текли чуттєві хвилі гармонійно
І сльози в моряків блищали на очах.
Скрізь чувся спів сирен… Там де бескид стоїть
Духмяний подих квітів розслабляв вітрила,
І небо зоряне поверхня хвиль відбила,
І в душі моряків влилась його блакить.
Скрізь чувся спів сирен… Лишали ніжний слід
З вечірнім бризом, у сльозах, кохання звуки,
Це був екстаз, де серце рвалось від розпуки,
Немов надвечір розкривався стиглий плід!
В незнану даль, що садом маревним цвіла,
Відплинув корабель, весь мріями сповитий,
А там – видіння – берег золотом покритий,
Де хистко маяли закохані тіла.
Збирала тіні ніч, прозорі і хисткі,
Сирени там хвостами гралися своїми,
Під місяцем, гнучкі, над хвилями морськими
Згортали й розгортали срібні завитки.
Тіла в емалі перламутровій були,
Мигтіли, перлами криштальними спливали,
А голі груди, наче випуклі опали,
Соски коралові вабливо підняли.
Розкрились голі руки, звабним був той змах,
Морська трава вплітала зелень в коси білі,
Відкинувшись назад, вдихали буйство хвилі
І небо дарували в зоряних очах!
Завмерли ліри у гармонії вітрів.
Був апогей! Із чаш здіймалася знемога,
І моряки впадали в забуття від того,
Що поцілунок ніжний очі їм закрив.
І смертних, бранців долі, до кінця путі
Провадив хор сирен, фатально й величаво,
Й руками сніжними полонений ласкаво
Зник сяйний корабель у смерті забутті!
Духмяна тепла ніч… Десь там на островах
Зітхала арфа закохання неспокійно,
І море, хвилі розгорнувши гармонійно,
Прослало саван голубий на моряках.
Скрізь чувся спів сирен… Та час вже пролетів
Смертей прекрасних над рухливими пісками,
Де, згублені сирен зрадливими вустами,
Безжурно спатимуть в обіймах вічних снів.
Albert Samain, Les sirènes
Les Sirènes chantaient… Là-bas, vers les îlots,
Une harpe d’amour soupirait, infinie ;
Les flots voluptueux ruisselaient d’harmonie
Et des larmes montaient aux yeux des matelots.
Les Sirènes chantaient… Là-bas, vers les rochers,
Une haleine de fleurs alanguissait les voiles ;
Et le ciel reflété dans les flots pleins d’étoiles
Versait tout son azur en l’âme des nochers,
Les Sirènes chantaient… Plus tendres à présent,
Leurs voix d’amour pleuraient des larmes dans la brise,
Et c’était une extase où le coeur plein se brise,
Comme un fruit mûr qui s’ouvre au soir d’un jour pesant !
Vers les lointains, fleuris de jardins vaporeux,
Le vaisseau s’en allait, enveloppé de rêves ;
Et là-bas – visions – sur l’or pâle des grèves
Ondulaient vaguement des torses amoureux.
Diaphanes blancheurs dans la nuit émergeant,
Les Sirènes venaient, lentes, tordant leurs queues
Souples, et sous la lune, au long des vagues bleues,
Roulaient et déroulaient leurs volutes d’argent.
Les nacres de leurs chairs sous un liquide émail
Chatoyaient, ruisselant de perles cristallines,
Et leurs seins nus, cambrant leurs rondeurs opalines,
Tendaient lascivement des pointes de corail.
Leurs bras nus suppliants s’ouvraient, immaculés ;
Leurs cheveux blonds flottaient, emmêlés d’algues vertes,
Et, le col renversé, les narines ouvertes,
Elles offraient le ciel dans leurs yeux étoilés !…
Des lyres se mouraient dans l’air harmonieux ;
Suprême, une langueur s’exhalait des calices,
Et les marins pâmés sentaient, lentes délices,
Des velours de baisers se poser sur leurs yeux…
Jusqu’au bout, aux mortels condamnés par le sort,
Choeur fatal et divin, elles faisaient cortège ;
Et, doucement captif entre leurs bras de neige,
Le vaisseau descendait, radieux, dans la mort !
La nuit tiède embaumait…Là-bas, vers les îlots,
Une harpe d’amour soupirait, infinie ;
Et la mer, déroulant ses vagues d’harmonie,
Étendait son linceul bleu sur les matelots.
Les Sirènes chantaient… Mais le temps est passé
Des beaux trépas cueillis en les Syrtes sereines,
Où l’on pouvait mourir aux lèvres des Sirènes,
Et pour jamais dormir sur son rêve enlacé.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050407
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.10.2025
автор: Валерій Яковчук