У кожного, хто колись узявся за перо, є своя точка відліку — людина, слово чи подія, з яких усе почалося. Для мене таким поштовхом став Євген Концевич.
Коли я була підлітком, часто заходила в гості до своєї рідної тітки Майї. Вона завжди пригощала мене цукерками, власноруч зробленим печивом чи фруктами зі свого саду. Тітка Майя була дуже цікавою людиною з великим і добрим серцем. Я завжди дивувалася, як вона все встигала: і в городі попоратися, і нагодувати численну живність — курей, кіз, собак та інших великих і маленьких мешканців подвір’я. І ще й приділити увагу кожному з гостей, які приходили до їхнього дому безперервно — від ранку й до самого вечора. Адже її чоловіком був не хто інший, як відомий у Житомирі Євген Концевич.
Історична довідка:
Євген Васильович Концевич (1935–2010) — український прозаїк, представник покоління шістдесятників, символ житомирської літературної школи. У юності він зазнав важкої травми хребта й більшу частину життя провів прикутий до ліжка, але попри це став автором глибоких і гуманістичних творів, присвячених силі духу, свободі совісті та внутрішній стійкості людини. Його вважали моральним авторитетом серед українських інтелектуалів, а його дім у Житомирі був місцем зустрічей письменників, науковців і митців.
«Дядя Женя», як я його називала, завжди викликав у мене непідробну цікавість. Він був центром якогось особливого всесвіту, який рухався та вібрував власним життям. Його чиста та правильна українська мова здавалася мені тоді, сорок років тому, незвичною і дуже мелодійною.
«Дивись, як гарно летять!» — захоплено вигукував він, показуючи рукою в небо, де майоріли два голуби. Дядько Євген міг годинами спостерігати за цими птахами, напівлежачи у своєму візку. Голуби були його пристрастю, його життям. Усі знайомі й сусіди знали про це, і найкращим подарунком для нього була якась «чубата» голубка, яка займала почесне місце у невеликому голуб’ятнику.
Я не так уже й часто приходила до тітки в гості. Але іноді мені щастило — я тихенько спостерігала, як дядько Євген пише нову сторінку своєї книги. Творчість на той час здавалася мені якоюсь terra incognita. Але в ті миті обличчя дядька випромінювало якесь невідоме мені сяйво.
У їхньому домі був особливий рушник — велике домоткане полотно, на якому залишали підписи всі гості. Спочатку це були поети та письменники, а згодом — друзі, колеги, знайомі. Потім тітка Майя вишивала ці автографи кольоровими нитками. На рушнику зібралися сотні підписів, серед яких імена відомих діячів — В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюби, Євгена Гуцала.
У 2005 році я несміливо почала писати свої перші вірші й дуже сумнівалася, чи варто їх комусь показувати. Після довгих роздумів я наважилася дати їх прочитати дядькові Євгену.
Коли Концевич ознайомився з моїми першими текстами, він несподівано для мене зацікавився й попросив приносити всі нові вірші, які з’являтимуться. Саме він запропонував мені видати невеличку власну збірку.
Одного разу я попросила дядька Євгена показати мені його знаменитий рушник і залишила на ньому свій підпис. До рушника додавалася книжечка з переліком автографів. Біля мого прізвища Концевич власноруч підписав слово «поетеса». Це було дуже важливо для мене — саме тоді я вперше повірила, що мої вірші можуть бути чимось більшим, ніж просто рядками «для себе».
Мабуть, як і той рушник, на якому зберігаються сліди пам’яті, моя поезія теж стала частиною чогось більшого - шляху, який почався з підтримки однієї людини й продовжується тепер уже власним голосом.
Я часто згадую його теплі слова й щиру підтримку. І дуже вдячна Євгенові Васильовичу за те, що саме він першим повірив у мене як у поетесу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049753
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.10.2025
автор: Инна Будиловская