"Скажи, Марічко, а чи ми будемо парою?", - "Тіні забутих предків" - Михайло Коцюбинський.
Іван:
"Нехай пекло несамовите посунеться...
Я, Іван, ошалілий, іду.
Хай Щезник налягає на дуду,
я ж бо і сам ладу співу не даю.
Так, немовби я вмерлий, а кочуся з гори...
Але я лишень відчуваю твій лемент.
Моя Марічко, я про зірки позабув!
І про сльози мої, що їх язиком збираю..
Я кохаю.. я все пам'ятаю! Не відбере полонина...
Тебе у моєму серденьку, моя дівчино єдина.
Бо це я тебе сім разів тепер ізгадаю на годину.
Бо я волію у тобі пропасти, з вишини у прірву"..
Втрачає рівновагу на крутому схилі уздовж пригір'я і падає...
і вмирає майже миттєво ледве голосно у тому ж самому
вирі, що і його кохана.
Марічка - Колискова:
"Іваночку, мій ти легінь, вірний спогадами наодинці...
Не отара, ні дружина, ані злидні не відібрали любимої.
Ти все й ніс мене і навколішки, як перед іконою молився.
Ти був ніжним, згадуючи ім'я моє невпинно і не був покірним.
Що ж ти, хлопче, поробив зі мною, скаженілою мавкою?
Нащо ти потрапив у мій полон, свою долю певно жбурляючи?
Я приймаю твою жертву, я цілую твої вуста і візьму до царства...
Там ми будемо завжди разом. І не буде більше одинацтва.
Іваночку, мій ти мужній, як несе хвиля твоє легеньке тіло...
А душа, така лагідна, пристрасна і чарівна у моєму світі.
Тут матимемо свій дім і діточок вічність, мій парубок милий.
Я кохаю тебе! О, як я ізгадаю! Кожної миті! Тепер покій пізнаю!"
Тонка дівоча постать огортає тіло Івана,
цілує його у вуста своїми сірими губами...
І вони зникають. Зникають назавжди..
Лишень де - не - де... Так і вирує понад
пригір'ям чарівних Карпат несамовита полонина.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049706
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.10.2025
автор: Неисправимый Сказочник